Нарешті навіть оптимістам зрозуміло – попереду в нас ще багато важких днів та моторошних ночей.
Але треба вистояти.

Іншого всім нам, – якщо хочемо зберегти країну, яку російські загарбники майже 4 місяці намагаються стерти з політичної карти континенту, – просто не залишається.

Так, путінський «бліцкриг» не вдався. Київ зберіг свої гідність та державний статус. Відбився Харків, втримався Миколаїв. Поступово життя налагоджується на окупованих ворогом раніше територіях. Шкода, що не на всіх…

Літо-2022 кілька мільйонів наших жінок та дітей зустріли за кордоном. Проте дехто вже повернувся додому. Туди, де прагне жити надалі – після війни.

Надія в України точно є. І ґрунтується вона перш за все на нашій незламності, на прагненні зберегти власну державність, власну ідентичність. У сучасному гібридному світові таке вкрай важко. Але ми понад сто днів б’ємося саме за це. І дякуємо за таку можливість не тільки Богові, а й вітчизняним Збройним силам.

Північним сусідам та їх надмірно амбітному ватажкові не потрібна міфічна «денацифікація». Їм потрібен сучасний аналог СРСР, однак без України імперська ідея не спрацьовує та й не здатна спрацювати взагалі. А Путіну дуже кортить увійти до майбутніх підручників історії таким собі «Петром-І два», що повернув РФ «исконньїе русские земли». Але політичним зростом для цього він, якщо чесно, не вийшов.

Однак війна триває. І розслаблятися та годувати себе медіа-заспокійливими від майстрів аналітично-розмовного жанру точно не варто. Тим більш – завчасно готуватися до майбутніх передвиборчих кампаній. Хоча наші сучасні політики, як ті умовні генерали, завжди готуються до «колишньої війни», нехтуючи тією, що давно у рідній домівці.

Тож зберігаймо спокій. Адже за місяць з копійками вже почнуться жнива. А ось вони на часі завжди.

Андрій БОГАТИТЬОВ