Ще з 1917-го більшовики взяли курс на позбавлення церкви головної ролі в суспільстві. Зокрема, всі храми згідно з Декретом про землю втратили свої земельні наділи. Однак цим не закінчилося. Вже через рік набув чинності новий Декрет, покликаний відокремити церкву від держави та школи.

У релігійних організацій відібрали статус юридичних осіб, а також всі будівлі, що їм належали. Зрозуміло, що про ніяку свободу в юридичному та економічному аспектах більше не йшлося. А далі – масові арешти священнослужителів та переслідування вірян.

У 1921-22 роках почалося відкрите пограбування храмів, яке пояснювали гострою соціальною необхідністю – країною гуляв голод. Тому й вилучалися церковне майно та предмети культу, щоб за рахунок їх продажу прогодувати нужденних.

У цей час кількість заарештованих серед духовних осіб збільшилася втричі, якщо порівнювати з періодом встановлення радянської влади. Частину їх розстрілювали, багатьох надовго «зачиняли» в таборах.

Як відомо, у 30-ті роки минулого сторіччя терор торкнувся чи не всіх. Проте не можна змовчати про особливу жорстокість щодо церкви. Свободу втратили 31 359 «церковників та сектантів», з них – 166 єпископів!

Однак з моменту гітлерівського вторгнення у відносинах «влада -релігія» з’явилися певні зрушення. Це можна простежити на поведінці Сталіна. Своє звернення по радіо 3 липня 1941 він почав досі незвичним «Дорогі брати і сестри!».

Саме так один до одного зверталися віруючі у православному середовищі, зокрема священики до парафіян. І це дуже різало слух на тлі звичного «Товариші!».

Ба більше – патріархія та релігійні організації за наказом «згори» мали вирушити з Москви до евакуації.

Звідки ж з’явилася така турбота? А скринька відчинялася просто: «вождеві всіх народів» церква знадобилася з корисливою метою. Адже окупанти використали антирелігійну практику СРСР на власну користь. Своє вторгнення вони оголосили хрестовим походом, який мав звільнити віруючих від безбожників. Тож продовження репресій усередині країни могло призвести до згубних наслідків.

А ще є свідчення, що взимку 41-го Сталін зібрав духовенство для проведення молебню про дарування перемоги. Тоді ж Тихвінську ікону Богоматері літаком обносили навколо Москви.

Від закінчення війни і до смерті «величного вождя народів» становище релігії у країні залишалося стабільним. Атеїстичну пропаганду влада відновила, але здебільшого вона обмежувалася публікаціями у пресі й дуже рідко супроводжувалася насильством та вандалізмом.

Усе змінилося з приходом до влади Микити Хрущова. Саме з його ініціативи почалася нова потужна антирелігійна кампанія.

7 липня 1954 року вийшла Постанова ЦК КПРС «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи по її поліпшенню». У ній відзначалося пожвавлення діяльності «церкви та різних релігійних сект» і зростання кількості громадян, які відправляють релігійні обряди. У зв’язку з цим партійним, комсомольським організаціям, міністерству освіти та профспілкам належало проводити антирелігійну роботу та ще й «систематично, з усією наполегливістю, методом переконання, терплячого роз’яснення та індивідуального підходу до віруючих людей».

В листопаді вигадали нову постанову – «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». Вона вимагала розгортання систематичної копіткої роботи, пропаганди природничих знань та ідейної боротьби з релігією.

На повну міць антирелігійна кампанія розгорнулася після XX з’їзду партії. її початком можна вважати вихід секретної постанови ЦК від 4 жовтня 1958 року «Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди». Документ досить конкретно зобов’язував партійні, комсомольські та громадські організації розпочати серйозний пропагандистський наступ на «релігійні пережитки». Згідно з оголошеними державою заходами закривалися монастирі та храми, відбувалися масові ревізії та «очищення» церковних бібліотек.

Та на цьому «штурм небес» не закінчився. До 1961-го хрущовська антирелігійна кампанія дісталася апогею. Саме тоді Хрущов пообіцяв «показати по телевізору останнього попа». Одна за одною штампувалися ухвали й постанови, а лексика «безбожної п’ятирічки» ставала все більш загрозливою.

«Церковники і сектанти вишукують різні прийоми для отруєння свідомості людей релігійним дурманом, святкування релігійних свят. І це нерідко супроводжується багатоденним пияцтвом, масовим забоєм худоби, завдає великої шкоди народному господарству, відволікає тисячі людей від роботи, підриває трудову дисципліну» – це рядки стенограми одного з пленумів ЦК.

Але як би влада не тужилася, ці заходи бажаного результату не приносили. Всі невдачі списувалися на геть погану роботу… лекторів. Влада так і не збагнула, що будь-які лекції з атеїзму аж ніяк не могли принести практичного ефекту, оскільки адресувалися не віруючим, а слухачам-атеїстам, яким вони були без потреби. Ймовірність перетворення віруючого на атеїста також зводилася до нульової позначки. Адже важко повірити, що після годинної лекції слухач змінить світогляд, що формувався роками…

Після усунення Хрущова із головного керівного посту та засудження його практик як «волюнтаристських», брежнєвське політбюро не тільки припинило майбутні нові галасливі антирелігійні кампанії, навпаки – ледь не повністю інтегрувало релігію до державної системи, зробивши її рупором «боротьби за мир». Так церква зайняла свою нішу в загальній ієрархії радянських організацій та відомств.

О. ЯСНІЙ