Тема ймовірних продовольчих digital-карток, про які ми написали минулого тижня, зацікавила багатьох читачів. Тож давайте згадаємо особливості карткової системи радянського минулого. Тоді без неї влада (червона, а не зелена) теж не обійшлася. Хоча абсолютно в інших умовах та з інших причин…

Вперше картки запровадили ще за Миколи II 1916 року – через продовольчу кризу, викликану Першою світовою. Пізніше нормований розподіл товарів вводився на різних етапах радянської історії: у роки Громадянської війни, голоду 1921-1922 років, під час Великої Вітчизняної, у перші повоєнні роки. Та ще й наприкінці існування СРСР – на початку 80-х.

За карткової системи для покупки товару треба було не лише сплатити за нього гроші, а й пред’явити одноразовий талон, що надавав право на придбання. У воєнні роки отримувати продукти без оплати дозволялося евакуйованим і трудівникам тилу.

У класичному вигляді карткова система існувала у країні з 1929-го. Під кінець НЕПу почалися нестача продовольства та дефіцит промтоварів. З’явилися довгі черги та напівпорожні прилавки.

Однак у картковій системі залишався й начебто «позитивний» нюанс: незважаючи на обмежений вибір продуктів у радянських крамницях, покупці все ж могли придбати за низькими цінами найне-обхідніше.

У 1931 році все працездатне населення міст поділили на групи за «класово-виробничою» ознакою. Ці групи ділилися за так званими «літерами». У більшості міст власники карток першої групи (літери «А») отримували 800 г хліба на день, «літери Б» -600 г. Найменше, лише 300 г, діставалося «літері Д» -зокрема, студентам денних відділень.

Карткове постачання не розповсюджувалося на незайнятих «суспільно-корисною працею» громадян, до лав яких входили безробітні домогосподарки віком до 56 років, торговці, служителі релігійних культів та особи, позбавлені виборчих прав.

Щоб отримати більше дозволеного законом, картки часто прагнули підробити чи вкрасти. Траплялися випадки фальсифікаії лікарських рецептів, за якими окремим категоріям населення видавали дефіцитні продукти. Манна крупа, наприклад, видавалася лише хворим дітям.

Деякі пристосувалися заздалегідь дізнаватися у відділі торгівлі, куди найближчим часом завезуть ковбасу або цукор, а куди – цукерки та олію. Ті, кому не вистачало харчів, обмінювали алкогольні талони на продуктові. Причому талони на горілку стали своєрідною неофіційною валютою, якою розплачувалися із сантехніками, вантажниками та електриками.

Централізована карткова система тривала аж до 1935 року і охоплювала понад 40 мільйонів людей.

З початком війни картки з’явилися знову. Проте цього разу трудівники тилу та евакуйовані могли отримувати продукти по талонах безплатно.

У кожному місті були свої норми постачання та особливості в організації карткової системи. Наприклад, у Москві картки поділялися на хлібні, продовольчі та промтоварні. Причому, вибрати можна було лише один з трьох варіантів продовольчої картки. У продуктовій картці були талони на певну кількість грамів окремих продуктів (м’ясо, рибопродукти, макаронні, крупу, жири та інше).

Після закінчення війни з’явилося наднормативне харчування у вигляді карток ДП (додаткове харчування) та УДП (посилене додаткове харчування). У народі російськомовна абревіатура УДП розшифровувалася як «Помреш Днем Пізніше». Ці картки могли отримати всі фронтовики, а також деякі знесилені від недоїдання студенти, які знаходилися в лікувальних закладах.

Життя за картками настільки увійшло у радянський побут, що, коли у 47-му відбулося скасування талонів, це було сприйнято як воістину революційну подію.

Нормативний розподіл повернувся до СрСр у 1983 році з введення талонів на купівлю дефіцитних товарів. Серед них опинилися тютюн, горілка, ковбаса, мило, чай, крупи, сіль, цукор, у деяких випадках – хліб, майонез, пральний порошок, жіноча білизна тощо. Тільки на початку 1990-х у зв’язку зі зростанням цін і поширенням вільної торгівлі талонна система стала сходити нанівець, частково поступившись місцем бартеру…

І тільки значно пізніше дефіцит для переважної більшості з нас, пересічних, залишився лише один. Гроші.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ