Радянські громадяни тікали з країни найдивовижнішим чином.
Охочих покинути межі Країни Рад завжди було більш, ніж достатньо. Не поверталися зі змагань спортсмени, а з гастролей – діячі мистецтва, переходили у ворожий табір дипломати і розвідники, покидали свої кораблі в зарубіжних портах моряки. Але далеко не в усіх була можливість легально виїхати за кордон, щоб залишитися там назавжди або до кращих часів.

Громадяни емігрували з різних причин. Одним не подобалася радянська влада та її ідеологія. Другі прагнули на історичну батьківщину. Треті просто хотіли кращого життя.

Каталізатором невдоволення радянським режимом став знаменитий Всесвітній фестиваль молоді і студентів, який проходив у Москві в 1957 році. Ситі та задоволені своїм життям «загниваючі капіталісти» заронили перші зерна сумнівів у голови радянських громадян. Потужного удару по «радянському способу життя» та «миролюбній політиці Союзу» було завдано у 1968 році введенням радянських військ у Чехословаччину для придушення «празької весни». А ще не будемо забувати, що тоталітарна держава постійно «закручувала гайки» найменшим проявам інакомислення.

Першими прориватися крізь «залізну завісу» стали діячі культури. Вони вважали, що влада заважає їм жити і працювати, розкрити свій творчий потенціал.

Відчутного ляпасу авторитету СРСР завдав артист балету Рудольф Нурієв, який попросив у Франції політичного притулку. За цю «витівку» його заочно засудили до семи років позбавлення волі з повною конфіскацією майна.

У 1979 році відбулася подія, яка сколихнула всю країну. Під час гастролей у Швейцарії блискуча пара фігуристів Людмила Білоусова і Олег Протопопов вирішили залишитися на Заході.

Втікачів позбавили звання майстрів спорту, а їх імена викреслили з усіх радянських довідників.

Можна ще згадати Володимира Горовиця та Вадима Мулермана. Їм забороняли співати, не показували по телебаченню, не давали записувати платівки. Відомий актор Борис Січкін (знайомий кіноглядачам як Буба Касторський із «Невловимих месників») опинився на Заході після того, як попався на валютних махінаціях і відсидів три роки у в’язниці. А ще втікачами «з радянського раю» стали Йосип Бродський, Михайло Баришніков, Савелій Крамаров, Олег Видов, Михайло Шуфутинський, Наталія Ан-дрейченко, Андрій Тарковський…

Відбувалися і зовсім дивовижні випадки, у які важко повірити. Океанограф Станіслав Ку-рилов, якому дозволяли досліджувати морські глибини винятково в територіальних водах СРСР, взяв квиток на океанський круїз. Під час подорожі вночі він стрибнув із корми судна. З ластами, маскою і трубкою, без їжі, води та сну він за дві з гаком доби проплив близько 100 кілометрів до одного з філіппінських островів. Після проведеного місцевою владою розслідування був депортований до Канади, де і отримав громадянство. А на колишній батьківщині Курилова заочно засудили до 10 років позбавлення волі за зраду.

Десь із середини 1970-х років можливість виїзду на історичну батьківщину отримали
євреї. Радянська влада неохоче розлучалася зі своїми громадянами. Перед тим, як сказати «прощавай», на кожного члена сім’ї необхідно було оформити закордонний паспорт в ОВІРі. Як тільки туди здавалася анкета, відразу за місцем роботи повідомлялося про неблагона-дійність. Вже наступного дня «винуватця», якщо той був членом партії, викликали в партком, де вимагали покласти на стіл партквиток і написати заяву про звільнення з роботи.

Ті, що «сиділи на валізах» із квитками в один кінець, продавали все нажите, аби хоч трохи заробити грошей. Бо між звільненням і від’їздом могло пройти кілька місяців, які потрібно було проіснувати. В багатьох у квартирах залишалися голі стіни.

У 1972 році був прийнятий закон із довгою і тужливо-зловісною назвою: «Про відшкодування громадянами СРСР, які виїжджають на постійне проживання за кордон, державних витрат на навчання». До нього додавалася інструкція, в якій були прописані суми, які держава витратила на освіту «зрадників Батьківщини» і які тепер їм треба було повернути. Наприклад, випускник МДУ повинен був заплатити 12 200 рублів (при середній зарплаті по країні у 130-150 рублів).

Але не всі спроби втечі за кордон були мирними. Не раз громадяни наважувалися на вчинення злочинів.

У 1960-1980-і роки було здійснено кілька спроб викрадення пасажирських літаків. Й досі на пам’яті трагічні випадки захоплення повітряних лайнерів юними музикантами Овечкіними (ансамбль «Сім Симеонів»), або Ан-24 батьком і сином Бразінскасами, яке закінчилося загибеллю стюардеси Надії Курченко.

Інша справа, коли за кордон відлітали військові льотчики на своїх бойових машинах (за період «холодної війни» таких надзвичайних подій трапилося близько 40). Але найбільшої шкоди Збройним силам завдав старший лейтенант Віктор Біленко. У вересні 1976-го він викрав і перегнав у Японію новітній винищу-вач-перехоплювач МіГ-25 (літак увійшов до Книги рекордів Гіннесса як найшвидший із серії бойових літаків). Мотиви для втечі у військових пілотів були найрізноманітніші – від ідейно-політичних розбіжностей із правлячим режимом до корисливих і кар’єристських міркувань. Але левова частка угонів відбувалася після ретельної підготовки і за участю західних спецслужб.
Більшість з тих, хто вибрався з Країни Рад, неочікувано для себе опинилися «за бортом» омріяного капіталістичного корабля. Багатьом бідолахам з радянських кумирів довелося перепро-філюватися в таксистів, посудомийок, робітників, або «випадково» потрапити в автотрощу, як це трапилося з Біленком…

А в нашому випадку доречно згадати нестаріючу народну мудрість: «Добре жити там, де нас немає».

О. ЯСНІЙ