Тридцять п’ять років тому в СРСР розпочалася «перебудова», яка врешті-решт завершилася проголошенням української незалежності

На початку 80-х радянська партійна система зайшла у глухий кут: дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження існуючих у країні порядків без істотних змін. Символом конаючої імперії стали похоронні процесії партійних вождів аж надто похилого віку -Леоніда Брежнєва (1982 р.), Юрія Андропова (1984 р.) та Костянтина Черненка (1985 р.).

З квітня 1985-го радянську тоталітарну систему взялося рятувати нове парткерівництво на чолі з Михайлом Горбачовим. Той оголосив реформи та курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення дістав гучну та багатообіцяючу назву «перебудова». Теоретично її ідеї мали шанс на реалізацію як новий політичний курс СРСР. Але життя показало: крім загальних декларацій, занадто балакучий генсек зі своїми соратниками так і не змогли за 6 років висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Приступаючи до чергових реформ, партійне керівництво вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і «соціалізм з людським обличчям» матиме майбутнє.

Проте перебудова (як і її численні попередниці: НЕП, хрущовська, відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку.

Чому? Спробуємо з’ясувати.

По-перше, перебудова, за амбітними задумами її «батьків», мала змінити не саму недолугу систему, що лампічилася десятиліттями, і не розхитані підвалини соціалізму.

По-друге, перебудову затіяла партократія у власних інтересах, заради власного порятунку та збереження «єдиної, керівної і спрямовуючої сили», якою була для неї КПРС.

По-третє, гасла перебудови – «радикальні економічні реформи, демократизація та гласність» – залишилися дозованими, обмеженими рамками того ж соціалізму.

А ще перебудовники намагалися поєднати непо-єднуване: ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Чимало масла у вогонь народного невдоволення підлили антиалкогольна кампанія, а також нереальні продовольча й житлова програми.

Отож «революція згори» не досягла поставлених цілей. Навпаки, всупереч задуму ініціаторів, стимулювала революційний процес «знизу»: народ пробудився, гласність і демократизація вийшли за межі дозволеного, з’явилася легальна опозиція системі, що врешті й призвело до знищення тоталітарної імперії.

Що стосується власне перебудови в Україні.

Республіка мала свої особливості, які суттєво відрізняли її від інших «сестер». Зокрема, пасивністю широких народних мас. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в республіці залишалася відносно стабільною. Як кажуть у таких випадках, ситий з голодним не товаришують.

Був ще один важливий фактор. Гласність у союзних республіках почалася з гострої критики тодішніх порядків. Протягом перших трьох перебудовних років в Україні не існувало політичних сил, що могли б відкрито це робити. Володимир Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, лишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів Горбачова. Недаремно центральна преса називала Україну «заповідником застою».

Принагідно згадаймо основні віхи та знакові дати на шляху України до незалежності в умовах затіяної Кремлем перебудови.

Чорнобильська катастрофа у квітні 1986-го неабияк пожвавила суспільно-політичний рух у республіці. 13 листопада 1988 року Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам.

У 1989-му Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які разом з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання. У вересні того ж року виникла масова політична організація Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії з амбітними програмами – Українська республіканська партія, Демократична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України…

За місяць Верховна Рада прийняла Закон «Про мови в Українській РСР».

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня навесні 1990-го відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради та пройшов референдум про долю Союзу.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А в серпні запрацював Закон «Про економічну самостійність УРСР».

24 серпня 1991року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України.

У незалежній Україні уже власна перебудова завершилася 1 грудня 1991-го – референдумом і виборами Президента.

Попри всі негаразди, часи перебудови, з їх гірким присмаком, не можна недооцінювати. Саме вони стали останнім рубежем боротьби на шляху до нашої державності та прискорили її. І з цим не посперечаєшся.

♦ ♦ ♦

На невдачі, які одна за одною спіткали «перебудову», дотепники відреагували численними дошкульними частівками:

По Союзу мчится тройка: Мишка! Райка! Перестройка!
Перестройка – главний фактор, запороли ми реактор.
Затопили пароход, пропустили самолет.
Водку ми теперь не пьем, и конфет не кушаем,
Зуби чистим кирпичом, Горбачова слушаем.

Потік народної творчості не зупинився навіть після спеціального указу «Про захист честі та гідності Президента СРСР». Подейкують, що під його дію не потрапив жоден автор текстів…

О. ЯСНІЙ