Вже мало хто пам’ятає, що 75 років тому в СРСР скасували смертну кару. Найвищу міру покарання в Радянському Союзі вводили та скасовували кілька разів. Для злочинців смертна кара застосовувалася майже три десятиліття поспіль, починаючи з 1918 року. Вперше смертну кару скасували лише у 1947-му. А потім керівництво країни вирішило, що у мирний час без неї можна обійтися, враховуючи катастрофічні втрати населення під час Другої світової…

Проте вже через три роки «на прохання трудящих» у країні знову запровадили покарання за кримінальні злочини у вигляді смертної кари. Вища міра тоді застосовувалася лише за зраду Батьківщині та шпигунство.

У 1960 році набув чинності новий Кримінальний кодекс, згідно з яким смертну кару могли призначити за мародерство, посягання на життя народного дружинника, добровільну здачу в полон, зраду Батьківщині, отримання хабара посадовцем в особливо великому розмірі, порушення правил про валютні операції у великих розмірах та інші злочини. Через два роки було відновлено страту за зґвалтування, хабарництво та низку економічних злочинів.

Звичайно, глава держави міг ухвалити рішення про помилування, але робилося це досить рідко. У разі помилування розстріл замінювався позбавленням волі на 25 років або довічним ув’язненням.

Один із перших і найгуч-ніших фактів застосування смертної кари за радянських часів датується періодом становлення більшовицької влади – «революційною епохою». Йдеться про розстріл царської родини у ніч із 16 на 17 липня 1918 року.

Варто зазначити, що у той буремний час «стріляли» здебільшого «білих» та контрреволюціонерів.

Статистика щодо виконання вироків, пов’язаних із вищою мірою покарання, в країні «плаває» – у багатьох джерелах вона різна. У роки масових репресій з 1936 по 1938 роки було засуджено до розстрілу понад 680 тисяч осіб. З 1961 до 1990 року виконано близько 22 тисяч смертних вироків.

За всю історію страти в СРСР до такого виду покарання засудили лише трьох жінок. Жорстокий захід застосували до Антоніни Макарової, яка працювала катом у німців у роки війни і власноруч стратила десятки радянських громадян. Також до вищої міри покарання засудили Берту Бородкіну за розкрадання соціалістичної власності – жінка примудрилася заробити на посаді керівника мережі їдалень, «мухлюючи» з продуктами та грошима, понад 1 мільйон рублів. Третьою стала Тамара Іванютіна – вона була серійною «отруйницею». її жертвами стали 13 людей.

Страчували засуджених до вищої міри покарання, як правило, розстрілом. Але у короткий проміжок часу – з 1943 по 1947 роки – активно використовувався і такий вид страти, як повішення.

Для німецьких, італійських, румунських, угорських, фінських фашистських лиходіїв, викритих у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення та полонених червоноармійців, а також шпигунів та зрадників із числа радянських громадян встановлювалася смертна кара через повішення.Так, у серпні 1946 року в Москві були повішені колишній головнокомандувач Російської визвольної армії «зрадник № 1» колабораціоніст А. Власов та група його поплічників. Цей вид страти, який вважається ганебним стосовно приречених, застосували й до колишніх царських генералів П. Краснова, А. Шкуро та Султан Клич-Гирея, які вірою й правдою служили фашистам.

ПОКАЗОВО
Сьогодні смертну кару не практикують понад 100 країн. Останні, хто відмовився, – Казахстан, Малайзія, Каліфорнія, Монголія, Гватемала і Гвінея.
Майже 40 країн використовують тільки у випадках вкрай тяжких злочинів. Але є приблизно 50 держав, у яких смертна кара -це те саме, що довічне ув’язнення: Японія, Кувейт, Іран, Ірак та Лівія. Серед країн Європи та Центральної Азії – страчують лише у Білорусі. А на американському континенті – у деяких штатах США.

Смертна кара Україні перейшла у спадок від СРСР разом з його Кримінальним кодексом 1961 року. Тих, хто отримував такий вирок, також розстрілювали. У 1991-1999 роках в Україні було здійснено 612 страт. Смертні вироки приводили у виконання у двох СІЗО країни: Лук’янівському в Києві та в Дніпропетровську.

Після здобуття незалежності скасування смертної кари стало актуальним питанням, оскільки таке покарання є неприпустимим для країн – членів Ради
Європи, куди готувалася вступати Україна.

Саме з цієї причини незадовго до вступу в організацію 1995 року було введено мораторій на виконання смертних вироків. Прийнято його було без належної процедури, тому вже через кілька місяців страти поновилися.

Україні загрожувало виключення з Ради Європи, крім того, скасування смертної кари вимагали правозахисники, оскільки, як зазначалося, не завжди ті, хто отримав такий вирок, були винними, і саме покарання передбачає мізерно мало можливостей для незаконно засуджених, насправді не утримуючи від злочину.

Останнім, кого засудили до розстрілу, був фігурант однієї з найрезонансніших справ 90-х, серійний убивця з Київської області Анатолій Ти-мофєєв. Він звинувачувався в 13 злочинах, скоєних на території України та Росії. Вирок було виконано буквально напередодні введення мораторію на смертну кару. Це сталося в серпні 1996 року в Лук’янівському СІЗО.

30 грудня 1999 року Конституційний суд ухвалив остаточне рішення, що стосувалося скасування смертних вироків. А в лютому 2000 року Верховна Рада більшістю голосів внесла відповідні зміни до Кримінального кодексу. Того ж року Україна ратифікувала протокол Європейської конвенції про захист прав людини, що стосується скасування смертної кари. У результаті з Кримінального кодексу держави було остаточно вилучено саме поняття про страту.

О. ЯСНІЙ