65 років тому Радянська Армія жорстоко придушила виступ угорського народу проти комуністичної системи.
Пізньої осені 1956-го в Угорщині розігралися драматичні події, які забрали життя тисяч людей. Радянський офіціоз називав це «контрреволюційним заколотом», прозахідні джерела – «народним повстанням».
Зараз пройшло вже достатньо часу, щоб спробувати поглянути на ситуацію відсторонено та неупереджено.

Під час Другої світової Угорщина виступила на боці нацистської Німеччини. А тому після Перемоги ставлення до угорців, які опинилися в радянській зоні окупації, було досить зневажливим. Країна переживала не найкращі часи. Крім занепаду національного духу, розвалювалася й економіка – адже приблизно чверть валового внутрішнього продукту йшла на виплату репарацій СРСР, Чехословаччині та Югославії.

На цьому тлі жорсткий режим Матяша Ракоші, якого недарма прозвали «найкращим учнем Сталіна», розвертався на повну силу. У всіх проблемах звинувачувалися підступи зовнішніх ворогів і антикомуністичні сили всередині країни. Незадоволені піддавалися репресіям і відправлялися в табори.

Після XX з’їзду КПРС, на якому Микита Хрущов виступив з доповіддю «Про подолання культу особи і його наслідків», населення східноєвропейських держав, у тому числі й Угорщини, все більш відкрито проявляло незгоду з комуністичними порядками і обмеженнями прав особистості.

З червня у Будапешті систематично проходили студентські мітинги, на яких все частіше звучали вимоги виведення з Угорщини радянських військ, проведення вільних виборів, відміни цензури, звільнення політв’язнів, введення багато-партійної системи, зміщення сталіністів з державних посад.

23 жовтня 1956 року, під час чергової студентської акції, до котрої приєднались озброєні робітники, було розбито і повалено пам’ятник Сталіну, здійснено ряд спроб по захопленню приміщення республіканської радіостанції. Аби припинити безпорядки угорський лідер Ерно Геро звернувся по допомогу до СРСР, але це привело до збільшення активності протестуючих, поширення демонстрацій і страйків на провінційні міста Угорщини. Для припинення актів насилля поліція і радянські війська, введені в Будапешт, застосували зброю.

24 жовтня прем’єр-міністром був призначений Імре Надь, якого рік перед тим було знято з посади глави уряду і виключено з Комуністичної партії за розпочату ним ліберальну програму реформ. Через чотири дні він сформував новий уряд, звернувся до СРСР з вимогою вивести з Будапешту війська, а до пов-станнців – із закликом припинити насилля. Однак акції протесту і страйки робітників тривали, а повсталі сформували 15-тисячний загон озброєної гвардії.

З 26 жовтня Радянський Союз почав вводити до Угорщини додаткові війська, і Будапешт знову взяла під контроль Радянська Армія. У відповідь 1 листопада Надь оголосив, що Угорщина виходить із Варшавського договору, і звернувся до ООН із проханням визнати Угорщину нейтральною державою.

Після цього кроку під тиском радянської присутності Надя було усунуто з поста, сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд Угорщини на чолі з одним із раніше репресованих лідерів – Яношем Кадаром, котрий 3 листопада офіційно звернувся до СРСР з проханням про надання військової допомоги. В Угорщину було додатково введено понад 30 тисяч військ і більше 1100 танків, які діяли під керівництвом командувача об’єднаних збройних сил країн Варшавського Договору маршала Івана Конєва. Протягом 4 листопада в Будапешті радянські війська захопили основні стратегічні об’єкти та заблокували угорські частини в гарнізонах. Імре Надь та члени його уряду були вимушені шукати притулок в посольстві Югославії.

Збройний опір тривав до 10 листопада і в ході його придушення загинуло 2652 угорця. Ще близько 20 тисяч було поранено, а понад 200 000 втекли до Австрії. Втрати Радянської Армії за офіційними даними склали 669 убитих, 51 зниклих без вісти та 1540 поранених.

21 листопада Імре Надь і 12 членів його уряду були заарештовані та вивезені в Румунію. Повернули їх звідти до Угорщини в кінці грудня, коли завершились арешти лідерів повстання.

Рішенням суду Надя і колишнього міністра оборони Паля Малетера «за державну зраду» засудили до страти та повісили 16 червня 1958 року в Будапешті. Всього було страчено близько 350 осіб, понад 13 тисяч отримали різні терміни ув’язнення.

Після падіння комуністичного режиму в Угорщині Імре Надя повністю реабілітували і урочисто перепоховали у липні 1989-го.

♦ ♦ ♦

Не менш красномовно про масштаби кривавої бійні в Будапешті свідчить кількість відзначених нагородами згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 грудня 1956 року (формулювання – «За успішне виконання бойових завдань уряду СРСР»). Зокрема, звання Героя Радянського Союзу присвоїли 25 радянським військовослужбовцям (13 з них отримали цю відзнаку посмертно). Було вручено 4990 орденів та 5636 медалей.

О. ЯСНІЙ, фото – з відкритих джерел