«Якщо у вас, товариші, є хвилинки вільного часу, присядьте, будь ласка, поближче до репродуктора. Ми розповімо вам…» – приблизно так звучали запрошення із побутових трансляторів, або, як їх тоді називали радіоточок. А були вони у кожній міській квартирі та селянській хаті й відігравали неабияку роль у житті радянських людей.

Розквіт вітчизняного радіо почався одночасно з перемогою над післявоєнною розрухою. У 1921 році з Казані в столицю були доставлені підсилювальні установки, що й стало розгортанням всеохоплюючої радіофікації країни.

Через рік до Москви прибула найпотужніша на той час у світі 12-кіловатна станція, яка у вересні передала в ефір перший великий радіоконцерт. Ще через місяць запрацювала радіотелефонна станція імені Комінтерну з радіусом дії 2 тисячі верст.

У березні 1923 року Раднарком затвердив список з 11 міст, у яких мали ударними темпами побудувати радіоприймальні станції. Вони надавали можливість послухати наукові лекції, що передавалися зі столиці. На честь чергової річниці створення Червоної армії відбулася трансляція радіоконцерту, який почули не лише на території Союзу, а й за кордоном.
Промисловість країни швидко налагодила масовий випуск вуличних гучномовців та домашніх репродукторів марок «Акорд», ДП, ЛМ-3. На їх випуск зорієнтували найбільші профільні підприємства, серед них

• і харківський «Укррадіограмто» (нинішній «Протон»). Звичайно, конструкція репродукторів була досить примітивною. Проте чорна «тарілка» (у просторіччі «сковорода») за ціною була доступна усім бажаючим. Оскільки випуск репродукторів в оригінальних красивих корпусах почався лише у 50-х роках, то їй судився довгий вік.

Ще у 1922 році у столиці за проєктом архітектора Володимира Шухова була зведена башта висотою близько 150 метрів з ажурних стальних конструкцій. На ній встановили радіоантени, що транслювали передачі Всесоюзного радіо. З 1939 року позивними для нього стала мелодія пісні «Широка страна моя родная».

До 1941 року в країні налічувалося вже 11 тисяч трансляційних вузлів і 6 мільйонів індивідуальних радіоточок. Саме вони у лихолітті війни зіграли величезну роль. Адже дротове радіо залишалося єдиним джерелом новин (усі лампові радіоприймачі згідно з вимогами воєнного стану були вилучені). Зведення Радінформбюро, передачі «Листи з фронту» та «Листи на фронт», накази Верховного головнокомандувача, що звучали з чорних репродукторів, підтримували бойовий дух населення. А що вже говорити про блокадний Ленінград! По радіо читала свої полум’яні вірші Ольга Берггольц. А стук метронома, що доносився з чорних «тарілок», звучав для жителів як биття пульсу нескореного міста.

До середини 1950-х років сітка мовлення була практично сформована. Передачі починалися о 6 годині виконанням дер-
жавного гімну, який для тих, хто не мав будильника, означав ще й початок робочого дня. Потім були новини й прогноз погоди. Проміжок з 8 до 9 години вважався «дитячим часом» із передачами «На зарядку становись!» і «Пионерская зорька». Далі слідувала ціла палітра передач: від ідеологічно витриманих «Ленинского университета миллионов» и «Трибуни международни-ков» – до науково-популярних на кшталт «Наука на службе мира». Значне місце у мовленні займали також радіоспектаклі та музичні видання. Особливою популярністю користувалася передача «В рабочий пол-день», через яку всі охочі могли не тільки привітати рідних та знайомих з пам’ятною датою, а й подарувати їм пісню.

Треба згадати, що у 50-х – 80-х роках активно транслювалося районне радіо та радіо деяких сіл. До речі, у багатьох населених пунктах України радіодроти провели набагато раніше електричних.

1 серпня 1964 року о шостій ранку в ефірі прозвучав музичний фрагмент пісні «Подмосковньїе вечера». Це були позивні нової цілодобової програми радіостанції «Маяк». На той час вже з’явилися популярні транзисторні приймачі. Але паралельно виготовлялися й трьохпрограмні кімнатні гучномовці, які, окрім програм Всесоюзного радіо і «Маяка», транслювали загальноосвітні передачі.

Згідно з оцінками експертів, за обсягами дротового мовлення Союз у 1977 році вийшов на перше місце у світі – загальна довжина ліній перевищила 2 мільйони кілометрів. Поступово на зміну радіо прийшло телебачення. Але «кухонне радіо» подекуди й досі залишається звичним атрибутом побуту.

• Десять років, з 16 листопада 1924 року (дня свого народження), Українське радіо мовило з Харкова. До Києва воно переїхало в 1934 році, коли місто стало столицею.
• У роки Другої світової війни Українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу. Спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою.
• Будівництво київського телерадіоцен-тру розпочалося 1949 року. Причому, це був перший телерадіоцентр повністю оснащений вітчизняним обладнанням.
• Історія радіо в Дніпрі почалася у квітні 1920 року, коли було відкрито фінансування для будівництва в Катеринославі приймальної радіостанції.
• У 1921 році був затверджений проект додаткового будівництва приймальних радіостанцій у Кривому Розі, Павлограді, Новомосковську та Верхньодніпровську.
• У 1926 році у місті було 108 зареєстрованих радіоприймачів. І це число швидко збільшувалося. Проникало радіо і в село перші приймачі з’явилися в Котовці, Прядівці, Петриківці, Солоному та інших селах.
• У 1958 році, перед появою телебачення, в нашій області працювали 375 радіовузлів і 337 тисяч радіоточок.

О. ЯСНІЙ