Дванадцятого липня- день пам’яті двох першоверховних апостолів Петра і Павла (по-народному — Петра). Таке високе звання їм випало за проповідування християнства по всьому світу та за мученицьку смерть, що спіткала їх за служіння Христу.
Цих святих вважають покровителями худоби, пастухів, а також урожаю.

Вранці на Петра йдуть до церкви на службу Божу, ставлять свічки, моляться біля ікони апостолів. Вернувшись після відправи додому, розговляються, бо ж піст скінчився.

На Петра й Павла свою долю вгадували дівчата. “Завивали берізку”: на молодій березі вибирали три гілки, сплітали у косу й загадували бажання, приказуючи: “Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!” Обвивали гіллячко зазвичай червоною стрічкою або міцною травою. Через три дні навідувалися, аби побачити, що віщує їм плетиво: як воно не розпустилося, то бажання справдиться.

Видивлялися у снах коханого. Найдопитливіші не лінувалися назбирати 12 трав з 12 полів, покласти їх під подушку та промовити: «Дванадцять трав із різних полів, дванадцять парубків! Хто суджений-ряджений, мені покажися та й на мене подивися!».

Вода на Петра й Павла тепла й вважалася цілющою. Побутувало прислів’я: «А на Йвана вода драна, а на Петра вода тепла». Малеча, накупавшись у річці аж до посиніння і набравши у вуха води, знала, як собі зарадити: треба було скакати то на одній, то на другій нозі, весь час приказуючи:

«Петре-Павле, вилий воду на колоду! Як не виллєш, то сам вип’єш!»

Пастухи до свята збері-
гали некошеною ділянку луки чи лісу, де залишалася найсоковитіша трава. Як на Петра корови, кози й вівці досхочу напасалися, то це був гарний знак: худоба мала добре плодитися. Також годували корів травами, що мають жовтий цвіт, «аби жовте молоко було».

У цей час у багатьох районах України починаються жнива, а звідси й походить народне вірування, що справа святого Петра — «жито зажинати».

До зажинків наші пращури готувалися заздалегідь: гострили серпи, стругали цурки (юрки), якими в’язали снопи, з околоту крутили перевесла для пшениці, вівса, ячменю.

Вмивалися, молилися і йшли на лан, щоб, доки зійде сонце, встигнути зробити жнив’яний почин — обрядовий сніп. Із собою брали хліб-«зажинач». Клали його на ниві, примовляючи: «Докотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли… Хмари дощові, громи-блискавиці й ти, граде б’ючий, — обходьте ниву нашу стороною й до нас не наближайтесь. Боже, благослови!»

По погоді ж на Петра визначали, який наразі зберуть урожай: як дощ проллється один раз, то буде непоганий, як два, то добрий, а як три, то щедрий.

А втім, і ясна погода на Петра й Павла обіцяє, що все у нас буде добре.

Тетяна МАЛИШЕНКО