Так скромно оцінює свої фронтові та трудові заслуги дніпрянин Олександр Лукич Іжко.

Ветеран ніколи не вихвалявся своїм фронтовим і трудовим минулим, а на всі запитання про нього буденно відповідав: «Воював і працював, як і всі…»

Як усі, та не однаково. За мужність і відвагу на війні, самовіддану працю у мирний час удостоєний стількох нагород, що не всі сьогодні поміщаються на святковому піджакові.

Хоча й залишив позаду свій 97-й рік народження, зберіг феноменальну пам’ять. Без запинки, як Отче наш, згадує тяжке дитинство, місце служби – 247-й стрілецький полк 84-ї стрілецької дивізії. Може у строгій часовій послідовності назвати населені пункти, які з боями довелося брати, роки багаторічної праці.

Тож довіримося крицевій пам’яті й щирій відвертості героя нашої оповіді та вислухаємо сповідь-спомин про неосяжну, від краю до краю, ниву його життя.

– Хто б не брався мене переконувати, що на світі білому є місця чарівніші, ніж село Юрпіль та річка Гірський Тікич у рідній для мене Черкащині, не погоджуюсь й досі. Бо хіба можна зрадити найсвятіше? Так повинно бути у серці кожного з нас. Попри всі кляті біди –  чого-чого, а цього «добра» нам перепадало у всі часи…

32-го затьмарила небо чорна хмара невблаганного і раніше не баченого голоду. Мені того лихого року сповнилося шість. Допоки  житиму, не зможу відігнати страшні згадки, бачитиму згорьованих і вмить посивілих батьків Луку Степановича та Настю Терентіївну. Нас, дітей, було восьмеро… Одна за одною відлетіли на небо світлі душі братиків Вані  й Володі, сестрички Галі… Наступним міг стати я. Та Господь змилостився – чимось я йому догодив.

Чимало з того лиха не зберегла пам’ять, бо стільки літ накувала невгамовна зозуля. А ось одну мить бачу, ніби це вчора було… Нашою вулицею, що впиралася в цвинтар, рухався сільрадівський віз – ним туди звозили померлих від голодної смерті. Навпроти нашої хати почулося з того возу:

– Куди везете? Я ще дихаю…

– До ранку, тітко, не дотягнете, – у відповідь. – А нам завтра зайвий раз їхати…Ось така вона моя особиста правда про той голодомор. І під цими словами я можу підписати хоч тисячу разів.

♦ ♦ ♦

Згодом ожило, піднялося з колін наше село. Але тут нова біда – війна. Разом із односельцями пішов воювати батько. А згодом і фашисти увірвалися та почали встановлювати свої порядки. Поліцаї ніби з цепу зірвалися. Наче й людьми колись були, а лютували не менше  за німців.

Почали наших хлопців та дівчат до рейху відправляти на каторгу. Засвітила невільницька доля і мені. Як не ховався, але видали «добрі люди». З відчайдухами спробували втекти з поїзда-товарняка. Знову впіймали… Так і опинився аж у  Східній Пруссії, на заводі. Сказати, що нас перетворили на рабів, це замало. Бо слів не вистачить, щоб описати пережите – дванадцять годин, не розгинаючись, в цеху, постійні приниження, смердюча їжа. Не в кожного вистачало сил стерпіти. Тож підтримували одне одного, як могли.

Наш завод був на задвірках  Німеччини, і довго чекати визволення не довелося – сталося це в перших числах січня 45-го. Та радість волі була затьмареною. Нестерпно боляче стало, коли нас називали зрадниками та влаштовували всілякі перевірки.  Потім направили на фронт лише після тижневої підготовки у запасному полку. Якраз тоді наша дивізія штурмом брала міста-фортеці Пілау та Кенігсберг. Як не гірко про це говорити, втрати були величезними… Склав голову і мій земляк з Уманщини генерал армії Іван Данилович Черняховський…

Цілком природно, що кожен бій, кожну військову операцію на війні не обминають людські трагедії. Але найбільш боляче, коли трапляються вони через прорахунки командування… Ось як нам довелося форсувати Віслинську затоку. Пливли на підручних засобах – хто на чому, а ширина її кілька кілометрів. З протилежного боку німці вели прицільний артилерійський обстріл. А з нашого боку – вогонь у відповідь, і не кожен снаряд долітав до фашистів, нищив своїх…

Найвище ж солдатське щастя – зняти з натруджених рук втому. Натерпілися вони, тримаючи зброю, виштовхуючи гармати й полуторки з багнюки, риючи окопи. Проте найстрашніший і непомірно важкий для них тягар – навіки закривати очі полеглим побратимам…

Сама війна страшна і безглузда. Навіщо її, кляту, згадувати? Хай не забувають про неї ті нелюди, хто через десятки років після святої перемоги Україну в нову втягнули…

Після війни служив ще три роки. Й досі не збагну, звідки в мене з’явився хист снайпера. Тож доручили пристрілювати зброю. І про це є що згадати. Якось завітав у нашу частину командир дивізії з перевіркою бойової готовності. Найперше, як тоді було заведено, влаштував стрільби. Не буду хвалитися, але найвищі результати були в мене.

– А що,  товаришу старший сержанте, позмагаємося? – запропонував полковник і дістав із кобури свій ТТ.

Виставили нам по п’ять мішеней. Я влучив у всі, а суперник, якщо так можна назвати командира, лише у три. Так на моїй руці з’явився годинник – відзнака від високого начальника.

♦ ♦ ♦

Після демобілізації доля привела мене до тодішнього Дніпропетровська. Там зустрів свою кохану – Катерину Петрівну. З нею виростили та вивели у люди сина Віктора та доньку Раїсу, які здобули вищу освіту. Сам із відзнакою скінчив Дніпропетровський механічний технікум, а згодом і Харківський політех. Працювати довелося в конструкторському бюро «Південне». Чим там займалися, можете лише здогадуватися. Бо таємниці, вибачте, у всі часи так і залишаються таємницями.

А коли «Південмаш» розгорнув тракторне виробництво, доручили очолити групу з промовистою назвою «Надійність і довготривалість». Про її роботу над вдосконаленням сталевих коней можна розповідати годинами. Для початку з керівництвом заводу домовилися про безкоштовне виділення кількох десятків тракторів сільськогосподарським підприємствам. Причому охопили всі землеробні регіони країни – від Прибалтики до Кубані. Умова була одна – трактори вручити найдосвідченішим механізаторам, які в ході експлуатації повинні були фіксувати найменші недоліки. На підставі цих звітів наша група і вносила конструкторські та технологічні зміни у тракторні вузли та агрегати.

Скажу не без  гордості, що спільна робота з хліборобами принесла результат – експлуатаційний ресурс тракторів виріс у чотири рази. Тоді наш генеральний директор Олександр Максимович Макаров і запропонував атестувати трактор на  Державний знак якості. Чимало довелося попрацювати з необхідними для цього документами, обійти не один бюрократичний московський кабінет. А отриманий і неодноразово підтверджений згодом знак і справді був заслуженим – наші надійні та неперевершені трактори знали в 11 країнах світу.    

♦ ♦ ♦

Мене часто запитують: чи склалося життя так, як мріялося та вірилося. На не таке вже й легке питання спробую відповісти просто. Завжди був серед людей, покладався на них і завжди підтримував їх авторитет. Це коли обіймав керівні посади. За будь-яких обставин намагався жити мудрістю, успадкованою від дідів-прадідів. Певен, що передав її дітям, трьом онукам і п’ятьом правнукам.А життю, кожному прожитому дню, попри всі негаразди, треба доземно вклонятися.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ, член НСЖУ