До повномасштабного вторгнення у нього була улюблена мирна професія – будівельник. І він мріяв будувати надалі та ростити сина. Але не так сталося, як гадалося…

Олексій розповідає, як війна почалася для нього. Пам’ятає це дуже добре.

– Майже у перші години зателефонував кум: «У нас тут хлопці в територіальній обороні збираються. Тож підтягуйся!» Я навіть не вагався довго, відразу пішов. І за деякий час вже опинився на донецькому напрямку… 

Сказати, що там було гаряче, – насправді нічого не сказати. Запекла боротьба точилася за кожну позицію. Поступатися загарбникам ніхто не збирався.

 Олексій був тяжко поранений, майже повністю стік кров’ю, але його змогли вивезти з пекла. На «бронику» пізніше нарахували більше п’ятнадцяти отворів – як спереду, та і ззаду. Казали, що його врятувало справжнє диво за підтримки кваліфікованих вітчизняних медиків.

– Спочатку було моторошно, сусіди по палаті розказували, в кого де титан стоїть, а в кого пластик. Мене, як новенького, підбадьорювали: «Не бійся, все буде нормально!» Зробили мені операцію, поставили ці два кейджі. Але трішечки звик лише через кілька місяців…

Дуже допомогла дружина. Вона була поруч майже весь час. Тому її внесок у подальшу реабілітацію Войтоніс вважає дуже великим, якщо не вирішальним взагалі. І не тільки з медичної точки зору, а й з психологічної.

Спочатку він майже кожного дня влаштовував собі справжні моральні тортури. Мовляв, «я зостався живим, тож щось недоробив». Почуття боргу перед Батьківщиною не залишало. І він намагався по максимуму допомогти всім фронтовикам, хто цього потребував. Трохи згодом дізнався, що багато військових після «нуля» стають психологами і потім вже професійно надають допомогу побратимам.

– О, це саме те, що потрібно! – зрадів Войтоніс. Вдало склав іспити, вступив і вже навчається. Навчається добре, і не заради оцінок. Адже дуже хоче стати справжнім фахівцем.

Крім навчання, в Олексія на чільному місці –  родина. Він впевнений, що зможе виховати сина гармонійно розвиненою людиною. Фігурально кажучи: впливає на майбутнє хлопця.  І дуже радіє, що нащадок йде батьківським шляхом принаймні  у спорті. Як і Олексій, він серйозно займається боксом. І, за прикладом тата, вчиться тримати удари.

– Наполегливість тут відіграє дуже велику роль. Так само і в реабілітації після поранення. Якби я свого часу не тренував м’язи і не займався спортом ледь не з дитинства, то, може, моє одужання йшло б набагато повільніше.

Тому раджу постійно займатися собою. Тоді точно буде діло!

Любомир ЛОГОВЕНКО