Полиці магазинів, забиті однотипним товаром, похмурі обличчя продавчинь, гігантські черги за будь-яким дефіцитним товаром – у таких умовах довгі десятиліття отоварювалися радянські люди. Похід до магазинів у СРСР перетворювався на особливе життя – зі своїми правилами, поняттями та навіть фразеологізмами.
Товар «діставали», його «викидали», черги були «живими», вдома створювалися «загашни-ки» закуплених про запас продуктів. Дефіцит – а ним вважалося все, що завгодно (від копченої ковбаси до меблевих гарнітурів) – отримували «по блату», «з чорного ходу», часом оплачуючи до нього «в нагруз-ку» щось непотрібне. Щоправда, зустрічалися й ідеальні магазини, але тільки у вигляді закритої системи спецрозподільників або валютних відділів.
Торгівля в Радянському Союзі лише у перші роки свого існування ґрунтувалася на ринкових принципах. Вступивши на шлях планової економіки, назавжди стала по суті системою розподілу.
Після громадянської війни керівництво молодої країни вирішило вдатися до допомоги приватників, і не прогадало. Оголошена восени 1921 року нова економічна політика дозволила приватну торгівлю поряд з державною та кооперативною. І вже у 1922-1923 роках частка приватної торгівлі у роздрібному товарообороті досягла 75,3%. Завдяки цьому в короткі терміни вирішили проблему із забезпеченням населення продуктами першої необхідності.
У грудні 1925-го Кремль почав індустріалізацію країни, для чого потрібна була валюта
- купувати високотехнологічне обладнання. Ціни на сировину
- головну статтю радянського експорту – падали. Допомогти міг експорт сільгосппродукції, але селяни не хотіли здавати її державі за низькими цінами. І Кремль пішов шляхом репресій – селян розкуркулювали і масово заганяли в колгоспи. Такі дії відразу ж привели до кризи. З магазинів зникали харчі, за якими вишиковувалися величезні черги з бійками і погромами.
Влада на місцях, щоб приборкати дикий попит, запровадила нормований продаж товарів. З’явилися картки на хліб. Першими їх ввели у 1928-му в Одесі, Києві, Дніпропетровську, Херсоні та Харкові. Тоді
ж через нестачу зерна держава припинила продавати борошно населенню. Почалися спалахи голоду по всьому Союзу, а найбільше – в Україні.
Ситуація в промисловості загострювалася – напівголодні робітники страйкували, що загрожувало зривами планів індустріалізації. У лютому 1929 Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив постанову про всесоюзну карткову систему на хліб.
У січні 1931 року ввели картки на основні продукти харчування і непродовольчі товари. При цьому населення (за важливістю для справи індустріалізації) поділили на чотири списки – особливий, перший, другий і третій. У перші два потрапили робітники стратегічних підприємств. У другий і третій – робітники і службовці неіндустріальних міст, заводів і фабрик, які випускали товари масового споживання. Селяни знову залишилися ні з чим.
Нова криза виникла в 1939-му з початком війни проти Польщі, а потім і Фінляндії. У містах, де постачання було краще, збиралися величезні черги з місцевих і приїжджих, з якими намагалися боротися за допомогою міліції.
У липні 1941 року в країні знову вводять карткову систему, яку ліквідували лише наприкінці 1947-го. Але ще довгі роки частину товарів фактично розподіляли. Наприклад, у 1950-х борошно населенню продавали винятково за списками, причому тричі на рік – на Новий рік, Перше травня і на 7 листопада.
Стан справ почав змінюватися на краще в кінці 1950-х. Кремль вирішив зробити ставку на розвиток харчової та легкої промисловості. У підсумку став якісно змінюватися й асортимент у магазинах, де хліб як основу харчування вже витісняли інші продукти.
У серпні 60-го вийшла постанова «Про вдосконалення торгівлі», після якої в країні стали проводити оптові ярмарки, де підприємства демонстрували зразки товарів представникам торгових організацій, а ті, в свою чергу, вирішували, у кого
що купити. Над країною замайорів привид ринкових відносин, проте кардинально ситуацію він не змінив.
Нововведення трохи полегшило ситуацію. Та зовсім не вирішило проблему бракованої продукції, яка в Союзі була всепроникаючою: за планової економіки виробники мали гарантований збут, і якість їх не дуже хвилювала.
Урядові ініціативи не позбавили магазини й іншої особливості – масових «вкидань» товарів. Вони траплялися, як правило, в кінці місяця і були відлунням спроб підприємств виконати місячні, квартальні та річні плани.
Уся ця багаторівнева система розподілу привела до появи суперелітного класу торгівель-ників – директорів і продавців, причому не тільки спеціальних, а й звичайних магазинів, начальників баз, складів, інших постачальників. Вони ставали героями народного фольклору й об’єктом пильної уваги співробітників відділів боротьби з розкраданнями соціалістичної власності. Але в умовах планової системи побороти цю проблему виявилося неможливо.
Однак згубили радянську торгівлю не пройдисвіти і спекулянти, а загальні проблеми держави, яка розпочала афганську війну, зіткнулася з падінням цін на нафту і виявилася нездатною задовольнити потреби населення, пускаючи гроші на оборонку.
Тож з другої половини 1980-х ситуація в торгівлі почала погіршуватися. Походи по магазинах стали все більш марними, оскільки чи не кожен день обіцяв новий дефіцит.
Але ні талони, ані інші заходи не вирішили проблему наростання дефіциту. Лише відмова від соціалістичної системи планування і перехід до ринкових відносин наповнив полиці магазинів різноманітними товарами. Проте до радянської торгівлі, яка на десятиліття поставила населення в нескінченну чергу за дефіцитом, це вже не мало жодного стосунку…
О. ЯСНІЙ