Вирувало спекотне міське літо – гарячі спорожнілі вулиці, діти в пісочницях, ліниві коти на підвіконнях, мереживні занавіски соваються туди-сюди. Вона йшла – білява, на підборах. Відкрита п’яточка, в легкій спідниці та в жакеті кольору пудри, молода і гарна. То було перше літо, коли вона поїхала працювати до столиці.

У своєму містечку вона була викладачкою англійської у виші. Захистила дисертацію, самотужки виховувала маленького сина. А коли хлопчик трохи підріс, її мама сказала — їдь туди, де тобі місце, а я за малим придивлюсь.

То був час, коли не усюди були компьютери, про мейли
та Інтернет знало небагато людей. Однак вона написала резюме англійською й надіслала до університету, де хотіла працювати понад усе на світі.

Декан потім розповідала, що це було перше резюме, яке вона отримала — тоді ще мало хто знав навіть слово «резюме», і вона подзвонила цій просунутій дівчині з великим списком лінгвістичних праць, дарма, що з маленького містечка, аби запропонувати їй… місце замдекана.

Тож навчальній рік ще не почався, а в неї вже була робота мрії, Київ, літо, щастя, і пудровий жакет. Вона йшла після роботи додому — їй дали кімнату у гуртожитку. Навколо красуні почали з’являтись залицяльники, і один

— вона знала — вже чекав її на ганку гуртожитку. Однак він був такий нудний, що додому йти не хотілось. Трохи подумавши, вона навернула ще одне коло тінистою вулицею.

Аж раптом біля неї вигулькнув чорнявий хлопець

— зовсім юний, він посміхнувся їй і сказав: — Якби ж ти знала, які класні у мене є сливи!.. Кримські! Давай їх їсти!.. — і підняв добрячий кульок із гігантськими темними сливами.

Хотілось спочатку образитися, сказати щось про наглість, про совість. Але він так щиро їй посміхався, так блищали його очі, і так не хотілось йти до того нудного кавалера…

Дуже скоро просто на вулиці на лавці вони поливали сливи водою із пляшки, а потім їх їли. Кругом бризкав сік, руки були солодкі й липкі, він розказував смішні історії, вона сміялась і закидала назад голову від задоволення. І через зелене листя дерев на них падали промінчики сонця.

Вона тоді сказала, що проводжати не треба. Йшла і думала, що це все неправильно — такий молодий, ще студент. Потім він дзвонив багато разів на кафедру і навіть кілька разів приходив. Та йому казали, що її нема і не скоро буде…

Минуло трохи часу, а чорнявий хлопець не йшов їй з голови. А невдовзі, коли троє найбільших розбишак університету зайшли до свого гуртожитку, баба Ліда, консьєржка, раптом лагідно покликала одного з них, чорнявого красунчика. Той знітився спочатку, зазвичай розмови з бабою Лідою не обіцяли нічого доброго. Та не сьогодні.

— Тобі лист!.. — з великими і здивованими очима вигукнула баба Ліда.

Листи, звісно, іноді ще приходили комусь із них, хоча вже з’явилися сотові телефони — великі, дорогі й не у всіх. Та листи зазвичай були у поштових скринь-ф ках, анеу баби Ліди!

— І вона така!.. Така!.. — Баба Ліда не знаходила слів, щоб розповісти, якою була та струнка білявка на підборах — наче з обкладинки журналу, що сьогодні залишила їй лист. Білявка знала тільки його ім’я, та баба Ліда здогадалась, хто мався на увазі.

У листі не було нічого особливого — щось про справи, про літо, але було зрозуміло головне — це «так».

…Давно вже це було. І зустрічі теплою осінню, і їхній перший вечір у ресторані, і життя в тих гуртожитках. І як її син став його сином також, а потім з’явилась донька, і їхній дім, а потім ще один, більший.

Багато всього позаду! І добре, як сьогодні, пам’ятається та мить, коли попри усі сумніви кажеш долі й серцю «так».

Галина СЕРГЕЄВА