Багато поколінь наших предків широко використовували унікальний за своїми властивостями глиняний посуд. Однак мало у кого вдома збереглися автентичні вироби минулих часів – зазвичай поціновувачі кераміки купують сучасні мисочки, глечики та макітри, зроблені «під старовину»…
А ось у дніпрян Антоніни та Івана Мосежних зберігся справжній сімейний раритет – великий глиняний глечик, якому вже понад 100 років.

Замість корка – кукурудзяний качан

– Такі пузаті глечики з вузькою шийкою у селі Колоденка, що на Вінниччині, звідки я родом, називали «банька», – розповідає Іван Проко-пович – Пам’ятаю, коли я був маленьким, мама їздила працювати на колгоспне поле й завжди брала з собою «баньку», наповнену водою з нашого колодязя – найглибшого на вулиці. Завдяки особливій конструкції та товстим глиняним стінкам глечика вода в ньому навіть у спеку довго залишалася холодною й добре тамувала спрагу. До речі, затикали глечик зовсім не корком, а відповідним за розміром кукурудзяним качаном, який надійно захищав вміст.

Правда, шийка у старовинного глечика трохи надбита – повертаючись з поля на підводі, що підстрибувала на дорожніх вибоїнах, мама Івана – Парасковія Михайлівна – ненавмисно зачепила «баньку» сапою. Але навіть після «травми» глечик залишився незамінним у господарстві та займав своє законне місце на полиці з кухонним начинням.

Горщики-близнята бачили і радість, і горе

– З точки зору сучасного містянина в нашій хаті взагалі було багато незвичайних речей, – згадує Іван Прокопович. – Наприклад, подвійні горщики-близнята, скріплені загальною глиняною ручкою та особливою утепленою кришкою. У цих диво-горщиках (кожен – приблизно по літру) мама завжди збирала батькові обід на роботу: в один наливала суп, а в другий насипала кашу. А ми – п’ятеро дітей – не могли дочекатися повернення тата додому, адже він обов’язково приносив нам в «близнюках» гостинець «від зайчика»: трохи печених цукрових буряків або каші, що залишилася після обіду. Це були для нас найсмачніші ласощі!

З горщиками-близнюками пов’язаний і один з найстрашніших спогадів у житті Івана Мосежного. Одного разу серед ночі в їхню хату ввірвалися троє солдат, які обшукали будинок, перевернувши все догори дригом. Один з візитерів зняв з полиці горщики та відкинув з них кришку, яка лише дивом не розбилася. Нічого цінного в сільській хаті не знайшлося, проте солдати забрали з собою батька, якого Ваня так більше ніколи й не побачив.

– Пізніше ми дізналися, що батька заарештували як «ворога народу», хоча в чому він міг бути винен – простий сторож на залізниці, хіба що в тому, що справно ходив до церкви, – зітхає Іван Прокопович. – Лише двадцять років по тому, в 1957-му, ми отримали звістку, що батько реабілітований. Мамі належну за це пенсію так і не виплатили: незважаючи на п’ятьох дітей, вони з батьком не були розписані в РАГСі -тільки вінчалися в церкві…

Старовинний сонник передбачив повернення брата

До речі, горщики-близ-нюки цілі досі. Правда, зберігаються вони у дочки Мосежних – Лариси, яка живе в Росії, у Мурманській області.

– Саме Лариса завжди вважалася головним «слідопитом» у нашій родині, – згадує Іван Прокопович. – Ще будучи школяркою та щороку приїжджаючи до бабусі Параски в село на канікули, дочка обшукувала всю хату зверху до низу й кожен раз примудрялася знайти що-небудь цікаве: то горщики-близнюки, то старий мідний самовар, то старовинну книжку з дивною назвою «Великий український сонник».

З цією книгою також пов’язана цікава історія. Якось увечері 1947-го в гасовій лампі в хаті Мосежних раптом з тріском лопнуло скло – його ніби хтось зрізав по рівній лінії невидимим ножем. Домочадці кинулися до «сонника», адже, крім сновидінь, у ньому трактувалися й різні прикмети.

Скло, що лопнуло таким чином, виявилося «до гостей, людського прибутку». Через кілька днів дійсно пролунав стук у двері. Параско-вія Михайлівна відкрила й не повірила очам: на порозі стояв її рідний брат Федір, який тридцять років тому виїхав до Польщі, й з тих пір про нього не було звісток…

– До речі, глечик-«баньку» на горищі старої хати теж виявила Лариса. Причому не так вже й давно, коли в напівзруйнованому будинку вже ніхто не жив, але ми все одно поїхали його провідати, – розповідає Іван Прокопович. – Адже колись у батьківській хаті були і прядка, і ткацький верстат, і дубова ступа, в якій сусіди приходили товкти зерно для святкової куті, і величезна макітра на три відра – її у нас позичали замішувати тісто для весільних короваїв.

У нинішні часи масового виробництва та знеособлених речей усі ці зниклі предмети з мого дитинства здаються мені чарівними…

Ірина КАДЧЕНКО