Як «зимова» воєнна кампанія 1939-1940 років, що тривала з 30 листопада до 13 березня, стала справжньою ганьбою Країни Рад.

В останній день осені 1939-го нальотами радянської авіації на столицю Фінляндії Гельсінкі та наступом Червоної армії на фронті від Балтійського до Баренцового морів почалася радянсько-фінська війна. У радянській пресі, у підручниках і наукових працях їй приділяли найскромнішу увагу. А то і взагалі вважали за краще не згадувати через грубі політичні й тактичні промахи, що обернулися величезними жертвами. Вочевидь, розуміли, на кому шапка горить.

У фінській губернії Оулу, крім сотень братських та одиночних могил, стоять і сучасні пам’ятники. Посеред інших – монумент загиблим українським бійцям і командирам 44-ї Київської Червонопрапор-ної стрілецької дивізії імені Миколи Щорса, встановлений у 2009 році. На ньому викарбовано: «Україна молиться за загиблими душами».

Трохи історії!
44-а Київська Червонопрапорна стрілецька дивізія була сформована у 1919 році. Через її бойову школу пройшло чимало знаменитих полководців, а найвідомішим з них став Микола Щорс (пізніше 44-ій було присвоєно його ім’я).
У1918-1919 роках дивізія вела успішні наступальні бої по визволенню України від німецьких окупантів. Брала участь у «визвольному поході» 1939-го.
У «зимовій кампанії» з’єднання, як і чимало інших частин РСЧА, спіткала трагічна доля – у боях з фінськими військами воно втратило понад половину особового складу і все важке озброєння.

Вже початковий етап «зимової» війни став для РСЧА ланцюжком помилок і невдач. Спочатку фіни вщент розгромили 163-ю радянську дивізію, яка першою перетнула кордон, а пізніше й 44-у, що прибула їй на підтримку з далекого Житомира. І це лише на одній із ділянок бойових дій. Але згадаємо все по хронології трагічних подій тієї величезної плями ганьби, що залишилася в біографіях «непереможної й легендарної» та її сталінських полководців.

Бійці 44-ї, рухаючись суомськими лісами на допомогу бойовим побратимам, не знали, що 163-я була вже оточена і вщент розгромлена. Фіни, перехопивши накази про підхід підкріплення, кинули всі сили на 44-у. Без розвідки, вимотана терміновою передислокацією, замерзла, не маючи зимового обмундирування (морози сягали -40°), колона бійців і техніки розтягнулася на 30 кілометрів, ставши легкою мішенню для супротивника.

22 грудня, коли до селища Суомусалми (першого на шляху радянських військ) залишалося 12 кілометрів, дивізія була зупинена раптовим нападом численних загонів фінської армії. Складний рельєф місцевості та дорога, оточена густим лісом, не дозволили командуванню застосувати бойову техніку. Цим і скористалися мобільні, але менш озброєні фіни. Вони могли спритно повзати по землі й лазити по деревах, не знімаючи лиж. Постійно міняючи позицію, нападаючи то з флангів, то в тилу, силами загонів лижників і снайперів фіни розсікли колону, що перевершувала їх чисельністю, на шість частин. Одразу був порушений зв’язок між штабом і підрозділами, що створило хаос і плутанину.

Дивізія опинилася в оточенні. Позбавлена можливості поповнення боєприпасів і евакуації поранених, 44-а намагалася тримати оборону і навіть провела кілька безуспішних спроб прориву через фінські блокпости.

Вранці 5 січня 1940 року фіни почали вирішальну атаку. І тільки пізно ввечері наступного дня комдив отримав наказ про «відступ із неодмінним збереженням важкого озброєння й техніки». Пізніше надійшов новий наказ: «діяти за власною ініціативою». Під свою відповідальність командир наказав знищити матчастину і групами виходити з оточення. Але й до цього моменту багато підрозділів стали стихійно залишати свої позиції, розбігаючись урізнобіч і кидаючи особисту зброю. Голодні і знесилені, бійці падали і замерзали в лісі від лютого холоду, заскочені ще й несамовитим бураном.

Лише через два дні мізерні залишки дивізії на чолі з комдивом і штабом вирвалися з оточення.

11 січня 1940-го військовий трибунал засудив до розстрілу командира дивізії Виноградова, начальника штабу Волкова та начальника політвідділу Івана Пахоменка. Їх звинуватили у «залишенні поля бою, невмінні управляти дивізією, що призвело до повної втрати більшої частини озброєння та дезертирства бійців».

У радянсько-фінській війні радянська сторона зазнала колосальних людських втрат – 400 тисяч убитих, замерзлих та поранених. Це в кілька разів переважало втрати фінські – 60 тисяч убитих та поранених. 6 тисяч червоноармійців, які потрапили в полон і пізніше були передані радянській стороні, зазнали репресій: майже 700 із них як «зрадників» засудили до смерті, решту відправили до таборів.

* * *

Вершиною неприхованого цинізму сталінської ідеології, яка агресію охрестила новим «визвольним походом РСЧА», стала пісня-марш «Принимай нас, Суоми-красавица». Чого вартий лише один куплет з неї:

«Ми приходим помочь вам расправиться,
Расплатиться с лихвой за позор.
Принимай нас, Суоми-красавица,
В ожерелье прозрачных озер!».

Чи не 956 загиблим і майже 2 тисячам поранених мирних жителів під час бомбардувань «сталінськими соколами» присвячені ці рядки?

І насамкінець. В ім’я історичної правди та справедливості не маємо морального права промовчати, що варварські нальоти здійснювала авіаційна група під командуванням двічі Героя Радянського Союзу нашого земляка Григорія Кравченка.

О. ЯСНІЙ