Жалюгідне становище десятків населених пунктів Дніпропетровщини дійсно нагадує справжнє Середньовіччя, хоча й з отрутним постіндустріальним присмаком

Тому крихітна Зоря, розташована у Криворізькому районі неподалік від кордону з Кіровоградською областю, сміливо може вважатися яскравим взірцем проблем сучасного українського села.

Вже багато років серед віт­чизняних можновладців модно говорити про покращення «якості життя». Такі слова й до сьогодні лунають переважно в телевізійних ефірах та показують космічну відірваність вітчизняних управлінців від реальності, принаймні у сільській місцевості. Навіть карикатурно-політичні вила тільки підкреслюють прірву між тими, хто «вже не може» та «ще не хоче». Все за класикою підручників з історії.

Тож про «комфортні умови» говорити у криворізькій Зорі не варто, навіть соромно. До багатющої природи та запашних квітучих лук доводиться добиратися або розбитою, наче після бомбардування, бетонкою Північного гірничо-збагачувального комбінату, або грунтовкою, де у дощ проїхати зовсім нереально.

Про будь-який громадський транспорт, «маршрутку» чи автобус мова взагалі не йде. Дістатися до Зорі можна пішки або на «лісапеді», але до Недайводи навіть навпростець більше 7 кілометрів, якщо автошляхом — то й усі дванадцять з половиною. Простіше тим, хто має власну автівку, але таких одиниці. Інші ж можуть викликати таксі з Кривого Рогу.

— Дуже дорого! — хитає головою пенсіонерка Валентина Гайдар. — Навіть до передмістя — від 100 гривень. У мене дочка із зятем на Даманському живуть, та й то рідко приїздять останнім часом. Обидва працюють, але 200 гривень для них — теж сума. Що вже про мене казати з 1300 гривнями пенсії…

І Валентина Іванівна починає розповідати про невеселе зорянське життя. Колись у селі працював досить потужний тваринницький комплекс від Недайводського колгоспу. Сьогодні ж на цьому місці руїни. Поблизу беззубий чолов’яга у брудному одязі доглядає за невеличкою чередою. До речі, він єдиний, хто погоджується сфотографуватись. Та й життям він майже задоволений…

— Та то ж Только, наш напів­безхатченко, — розказує Валентина Гайдар. — Ви його не слухайте, йому б тільки стакан чогось міцного хильнути та й годі. Пропаща людина…

Газу в Зорі зроду не було, навіть у радянські часи не планувалося. Центрального водопостачання немає також. А в останні роки почалися великі проблеми з питною водою. У колодязях вона гірка. А встановлений електронасос останнім часом вмикають тричі на тиждень по дві години. Вівторок, четвер, субота.

У спекотні літні дні кількість «водних» днів збільшується до п’яти, і це для зорянців ледь не свято.

— Так, цивілізацією в нас тут навіть не пахне. — підключається до розмови сусід пані Валентини Сергій Макарук, єдиний місцевий депутат Недайводської сільради. — На власні очі бачите, га? Нещодавно ще й ті кляті енергетики лиха наробили: міняли електроопору та пошкодили насос. Тепер півсела змушене ходити з відрами та бідонами…

Сам Сергій та його дружина Надія ще на початку 2000-х переїхали з Вінниччини. Хату в Зорі спочатку купували під заміську фазенду. Але економічна криза з іпотекою внесли до життя Макаруків суттєві корективи, тож довелося перебиратись у село назовсім.

— Живемо тут, працюємо у Кривому Розі. Звідти возимо харчі, й сусідам допомагаємо. Тут якщо кожний буде поодинці — зовсім скрутно доведеться, — говорить Сергій та починає розвантажувати свого старенького блакитного «Москвича». — Ось, до речі, Віталій до нас йде за своїм «замовленням»…

Віталій Яценко — батько п’ятьох дітей. Єдиний працюючий у родині, дружина поки що з молодшим у декретній відпустці. Живуть бідно. Натомість ще й трьом з дітей Віталія — першачку Івану, третьокласнику Олегу та шестикласниці Христині — доводиться на шляху до недайводської школи долати близько 9 кілометрів у один бік.

Стільки ж у зворотному напрямку. 18 кілометрів! Зрозуміло, що за парти молодші Яценки потрапляють не кожного дня…

— Я куди тільки не писав, не телефонував! — гарячкує Віталій. — Хочу добитися, щоб дітей забирав шкільний автобус, про який постійно пишуть. Мені натякнули: затули пельку, будеш скаржитись нагору — відберемо дітей. Але ж це — для нас із дружиною не життя, для них не навчання. Восени ще й Ліля наша піде до першого класу… Ось і живи тут!

У телефонній розмові недайводський сільський голова Людмила Трюхан підтверджує, що розрекламований «шкільний автобус» зорянцям аж ніяк не світить.

— Бюджет сільради усього 960 тисяч, за які гроші його купляти чи наймати, розкажіть! Ми за допомогою фермера придбали Яценкам хату у Недайводі, а вони не хочуть перебиратись. Бач, розумні які. І ніхто не погрожував дітей в них відняти, то дурниця та наклеп!

Яценки прикипіли до свого зорянського подвір’я та на переїзд дійсно не погоджуються. Віталій намагатиметься вирішити питання, навіть якщо доведеться писати самому Президентові. І не тільки про шкільні подорожі дітлахів по багнюці…

— Потрібно відрізняти важливе від менш цінного, — вважає чоловік. З ним охоче погоджуються Сергій Макарук та Валентина Гайдар. — Ось була вулиця Леніна у селі, рік тому її декомунізували-перейменували. (до речі, тепер вона носить ім’я Героя Олександра Буряка — двоюрідного брата пані Валентини. — Авт.). Добре, не заперечуємо! Але ж споконвіку на ній не було освітлення і зараз його немає. Просили у сільради повісити хоча б пару ліхтарів — отримали величезну дулю.

Так і живуть зорянці. За даними мережі Інтернет, у селі мешкає приблизно 100 душ. У реальності ж — ледь не вдвічі менше.

Багато хто тут досі прописаний, та утік — до кращих побутових умов у місто. І хто здатний допомогти щось докорінно змінити на краще, мешканці села не знають. Навряд чи вони розраховують на чиюсь дійову допомогу — від обласної або районної держадміністрацій, уряду, нардепів чи влади взагалі. Навіть якщо чинний очільник Криворізької райради — повний тезка Віталія Яценка.

Кумедний збіг, не більше. Дійсно так. Якщо забути про ті самі кляті 18 кілометрів на шляху до майбутньої Лілиної шкільної науки…

Андрій БОГАТИРЬОВ, село Зоря, Криворізький район