Всього за 5 км від райцентру залюбки можна знімати документальне кіно про занепад радянської сільської інфраструктури.

А зовсім поруч – ошатні будиночки, немов виликодні писаночки. Селище Правда та найменьша з трьох дніпропетровських Петриківок.

Між ними – лише кілька метрів, автотраса в майже задовільному стані.

І – прірва у відчуттях. Пам’ятаєте невмирущу фразу з популярної радянської комедії «Стамбул – місто контрастів»?

 Так, все це – сучасне українське село. Майже чорне та майже біле разом. 

Про це мало хто знає, але сіл на ім’я Петриківка (Петриковка) на теріторії колишнього СРСР-СНД сьогодні лише чотири. Три в Україні і одне – казахське, Сандиктауського району Акмолинської області. Була колись Петриківка ще на Кіровоградщині, але вона вже давно чомусь стала… Новою Прагою.

Всі три вітчизняні села розташовані на Дніпропетровщині. Найвідоміше – райцентр, який знають в усьому світі завдяки унікальному народному розпису. Середнє за чисельністю на Солонянщині, там мешкає понад 500 осіб. І «молодша сестра» – васильківська. Вікіпедія стверджує, що постійно тут живе лише 45 душ.

Чому саме Петриківка – на жаль, дізнатись не вдалося. Є непідтверджена  версія, що свого часу тут знайшли нове місце помешкання колишні переселенці. Але достоменно селяни цього не стверджують.

Хоча справжня переселенка, хоча й більш сучасна, тут знайшлася – Людмила Котій. Свого часу вона мешкала у солонянській Петриківці, працювала дояркою у відомому радгоспі «Прогрес», її фото навіть висіло на Дошці пошани. Потім вийшла на пенсію та переїхала ближче до діточок. Зараз намагається частіше виховувати онука та…читати «Зорю». Людмила Федорівна – давня передплатниця газети. Тому до порад літньої жінки довелося поставитись уважно.

• Цікаво пишете, у кожному номері знаходжу багато корисного. Але…треба більше про село. Про «глибинку». Таку, як оця, наша… Може, влада побачить або почує.

З нею солідарна й Майя Іванівна Ладига – теж пенсіонерка. Конкретних пропозицій чи зауважень до дій влади – місцевої, обласної, навіть київської – у жінки немає. Тільки біда – маленька пенсія. Приблизно така ж сама у переважної більшості петриківців-васильківців. І кожен намагається вижити самотужки.

Але назвати бідним це село язик не повертається. Будиночки доглянуті, на стіні кожного (за рідким винятком) – супутникові «тарілки».

Щоправда, не надсучасні – всі вони були придбані за часів  загальнодержавного економічного зростання, до кризи та війни.

• Що нам ще залишається, тільки телевізора й дивитись. Шкода, що політики в Україні стають все більш нахабними й безвідповідальними. Причому незалежно від партійного кольору, – нарікає 79-річний Анатолій Старостенко. – Надія залишається виключно на власних дітей та онуків. Хоча в них проблем також вистачає…  

 Дружина, Віра Прокопівна, тільки хитає головою. Але про роботу місцевої «швидкої» говорить схвально:

 – Працють непогано. І зайвих грошей за виклик не беруть. Хто б там що не казав…

Подружжя Старостенків також передплатило «Зорю» з квітня. Обоє  сподіваються, що надалі газета буде ще сучаснішою та актуальнішою. Більш за інше їх цікавлять зміни до пенсійного законодавства України.

• Якщо комусь підвищать – відразу пишіть. Будемо чекати. Так, свій город потроху годує. Але самі розумієте, як воно, отримувати 1400 гривень, пропрацювавши все життя… Негайно пишіть, добре?

 А ось Віра Петришенко газет не виписує.

Читати важко, зір поганий. Вірі Степанівні в цьому році виповнюється 80 років. Святкувати ювілей вона не збирається. Настрою нема. Жінка впевнена, що районна влада повинна бути уважнішою до проблем літніх людей.

• У нас давно немає крамниці, вже кілька років. Дуже незручно! Так, Васильківка поруч, 5 кілометрів. Тільки їздити важкувато. Сусідів же постійно просити – сором… 

 Так само вважають більшість петриківців пенсійного віку. Але чи дійсно хочуть змінити ситуацію? На питання, чому би з приводу облаштування продовольчої крамниці не звернутися до райради чи РДА, або навіть на «гарячу лінію» обласної адміністрації – мовчання. І в цьому теж відповідь…

Така ж сама реакція, коли питаєш, звідки на околиці села з’явилося (і потрохи зростає) сміттєзвалище.

Хоча на подвір’ї в кожного – чистота й лад. І не варто тут проводити паралелі з польськими, або навіть західноукраїнськими селами, де подібне неможливо в принципі…

Але все ж таки Петриківка –взірець охайності та комфорту, якщо порівнювати її з робітничим селищем Правда, що розкинулось по інший бік автомагістралі. Селище може стати справжньою знахідкою для режисера, який збереться знімати кіно про занепад сучасного села.

Колись тут «на повну» працював прядив’яний завод, де було працевлаштовано все петриківське населення. І «завдяки» якому жоден з працівників, мешкаючи на землі, не отримав земельного паю. Законодавство таке…

Сьогодні серед руїн пасуться гуси. Фермерські. Все ж інше нагадує…

Ні, це потрібно бачити на власні очі. І навіть страшенно занехаяний будинок колишньої заводської контори, кілько років тому переобладнаний під житло для місцевих, геть не нагадує красиві картинки з офіційних владних прес-релізів.

Місцевий фермер Олександр Мансуров, хоча й вважається серед односельців ледве не олігархом, від перспектив розвитку села на майбутне також не в захваті.

• Важко працювати. Крутишся 365 днів на рік, але нема відчуття, що твоя праця потрібна державі…   

 Фермерська донька та колишній депутат селищної ради Вікторія у себе на подвір’ї рубає дрова для щойно придбаного твердопаливного котла.

Газом опалювати домівку дорого. Хоча сусіди-пенсіонери використовують для опалення саме газ, бо вчасно оформили субсидії від держави.

Хіба це не парадокс? І не кричуща передумова для негайних, рішучих змін на селі? Може, навіть до тієї самої децентралізації, про яку у маленькій Петриківці ніхто навіть не чув? Але децентралізації реальної, обличчям до реальних, «маленьких» людей.

Питання, як ви розумієте, риторичне…

Андрій БОГАТИРЬОВ