20 років тому випиваки полегшено зітхнули — в Україні було прийнято рішення про закриття усіх медвитверезників. Дехто зараз ще пам’ятає ці «притулки для сп’янілих», безглузді й нещадні…

До яких тільки методів і заходів не вдавалися в колишньому СРСР, щоб зламати хребет «зеленому змію»! За 70 років існування в країні було ініційовано п’ять антиалкогольних кампаній (до речі, невдалих). То вводився, то скасовувався «сухий закон». Не допомогли справі й медичні витверезники…

Давайте ж згадаємо, як працювали радянські витверезники — рідні домівки для заядлих алкоголіків і справжній кошмар для пересічних громадян, що випадково «перебрали».

Для оперативного «очищення» вулиць від п’яничок на початку 30-х років по всій країні стали відкриватися витверезники, деякі з яких благополучно дожили майже до XXI століття. «Досвідчені» випиваки нічого проти того, щоб провести ніч в «приймачі», не мали. Для пристойних же громадян такий «візит» міг обернутися серйозними проблемами на роботі.

Спочатку витверезниками займався Наркомат охорони здоров’я, працювали в них винятково медики. Вони, зрозуміло, всіх тонкощів поведінки зі спецконтингентом не знали, тому періодично потрапляли в комічні ситуації. Наприклад, їм було невтямки, що робити з вилученим алкоголем. Найчастіше вранці недопите повертали порушникам громадського спокою, і ті йшли завершувати розпочату справу.

Все стало куди серйозніше, коли в 1940 році всесильний нарком Лаврентій Берія особистим указом перевів витверезники в підпорядкування НКВС, а чергувати в них разом з фельдшерами почали міліціонери.

Єреван — єдине велике радянське місто, де так і не відкрили жодного витверезника. У Вірменії, до речі, їх чомусь взагалі не було. У всіх же інших союзних республіках і частинах країни організовували по одній спеціалізованій установі на 150—200 тисяч осіб. До речі, в тодішньому Дніпропетровську «притулок» для пияків розміщувався на вулиці Боброва в районі Озерки, і прославився він далеко не гуманним поводженням з численними клієнтами…

Як і в будь-якій іншій радянській організації, у кожного витверезника був план. Тому до кінця кварталу міліціонери чергували майже на всіх міських танцмайданчиках, біля популярних ресторанів і прохідних підприємств (особливо в дні виплати авансу і зарплати). І в їх лапах можна було легко опинитися, навіть якщо хильнути не більше 2—3 чарок…
У всіх затриманих відбирали гроші та документи, фотографували, записували особисті дані, фіксували ступінь сп’яніння.

Далі неодмінно — безцеремонне роздягання і крижаний душ. Тих, хто не міг вгамуватися, навіть прив’язували до ліжок.
На ранок, після побудки, чергові встановлювали особу громадян, які напередодні були не в змозі що-небудь про себе повідомити, а фельдшер проводив повторний огляд. Потім постояльцям виписували квитанцію за надані послуги (в брежнєвські часи — від 10 до 25 рублів, що вважалося солідною сумою) і відправляли на всі чотири сторони. Доходило і до курйозів: за допомогу в затриманні п’яниці, бувало, преміювали талонами на …дефіцитне спиртне!

Зустрічалися і випадки побиття нетверезих. Міліціонери часто привласнювали гроші «клієнта» — довести потім, що їх вкрав персонал, а не сам він їх десь розтратив в хмільному чаді, було абсолютно неможливо.

Важливим моментом був сигнал за місцем роботи про перебування у витверезнику. Якщо керівництво промислових підприємств ставилося до такого досить спокійно (частина їх робітників вважалася постійними клієнтами витверезників) і «для галочки» лише періодично «пісочило» алкоголіків на зборах, то для інтелігенції таке повідомлення вважалося ганебним і автоматично призводило до всіляких обмежень кар’єрного зростання і пільг (аж до звільнення з посади). Над студентами в подібних випадках нависала загроза відрахування.

Деякі категорії громадян з числа «недоторканних» у витверезники НЕ доставлялися — навіть якщо вони перебували в стані середнього або важкого ступеня сп’яніння. До таких належали депутати рад усіх рівнів, військовослужбовці і призвані на збори військовозобов’язані, працівники органів внутрішніх справ, державної безпеки та прокуратури, Герої Радянського Союзу і Соціалістичної Праці, особи, нагороджені орденами «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» трьох ступенів, Слави трьох ступенів і Трудової Слави трьох ступенів. Не потрапляли в заклад вагітні жінки та інваліди (їх направляли до лікувальних закладів). Щастя провести ніч у витверезнику не посміхалося також іноземним дипломатам.

Під час сумнозвісної горбачовської антиалкогольної кампанії витверезники працювали нещадно і з потроєною енергією. Хоча серйозних досягнень у боротьбі з пияцтвом це не приносило. І, великою мірою, принести не могло — через відверту безглуздість всієї затії. На такій ось фальшивій ноті й закінчилася ціла епоха боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, розпочата вже на другий день після приходу до влади більшовиків прийняттям декрету про «сухий закон».

Хоч як це прикро, але «вивісити» білий прапор капітуляції в цій війні довелося і незалежній Україні. Саме два десятиліття тому, коли в країні зачинилися двері останнього витверезника…

Олександр ЯСНІЙ

ТИМ ЧАСОМ…

Медики вже давно відзначають, що рівень алкоголізму та пияцтва в Україні досяг апогею, торкнувшись усіх верств суспільства. Згідно з офіційною статистикою, на обліку у наркологів сьогодні перебувають від 700 до 900 тисяч осіб, які страждають на алкоголізм. Однак, слід визнати, що реальна цифра в 3—5 разів вища…

А ЯК У НИХ?

Витверезники продовжують діяти в Білорусі, Казахстані, Чехії, Польщі та Швеції.

У Канаді успішно діє служба «Червоний ніс», яка доставляє осіб, що хильнули через край, до місця їх проживання, стягуючи при цьому плату. Якщо ж клієнт знаходиться в стадії глибокого сп’яніння, його транспортують до медустанови. Подібна служба діє і в Швеції.