Напередодні 100-річчя “ЗОРЯ” завітала до всіх населених пунктів області з аналогічною назвою. Жодний з них не є зразково-показовим, хоча деякі в різні часи мигцем фігурували у новинах «з місць»…

Сьогодні на Дніпропетровщині «фірмову» назву Зоря носять шість сіл або селищ — у Васильківському, Дніпровському, Криворізькому, Криничанському, П’ятихатському та Томаківському районах

Багато років у «Зорі» існує постійна й досить популярна серед читачів рубрика «Точка на карті», де ми намагаємось розказувати, як і чим живе справжня дніпропетровська сільська «глибинка». Саме та, що подалі від жвавих автошляхів.

Де досі не проведено газ, відсутні звичні для мешканців міст системи централізованого опалення чи водопостачання, а люди змушені носити воду з колодязів. Де давно зруйновано систему жалюгідних «сільпо» (не плутати з мережею сучасних продмаркетів), а найнеобхідніше, від хліба та борошна, до миючих засобів селянам постачають новоявлені дрібні бізнесмени-«маркітанти», що прориваються у найглухіші куточки по розбитих дорогах…

Таких куточків на Дніпропетровщині, як виявляється, десятки, якщо не сотні. До їх числа варто вписати мінімум третину наших так званих «тезок» — невеличке сільце Зоря на Криворіжжі (найменше з шістьох, тут навіть за відомостями з мережі Інтернет мешкає близько сотні душ, але в реальності — чи не вдвічі менше) та Зоря Васильківського району, підпорядковане Васильківській сільраді, — тут живе й намагається працювати понад 200 осіб.

Чому «намагається»? Тому, що роботи в самому селі нема. Ніякої. Вибір невеликий: або займатися натуральним господарством, або їхати до міста чи хоча б райцентру. Добиратись доводиться з великими незручностями, особливо взимку або ж у «нельотну» погоду, адже залізнична платформа, з якої курсує електричка, від села далеченько.

Ось чому спосіб життя та денний розпорядок двох поколінь родини Світличних, чия садиба є найвиразнішою та найяскравішою у селі, суттєво відрізняється. Володимир та Леся обробляють землю — власні півтора паї та ще шматочок батьківської спадщини, а їх донька Олександра, випускниця Бердянського педінституту, кожного ранку вирушає до Васильківки  займатися музикою з малюками у дитячому закладі «Зернятко». Батько, та особливо мати, від доньчиних щоденних подорожей не в захваті. Але що поробиш — недарма ж отримувала дівчина вищу освіту…

До Манвелівки за 7 кілометрів (там знаходиться найближча школа) було б зручніше, але вільних вакансій поки нема. Тим паче пані Леся добре знає, що таке втратити роботу за фахом: сама багато років завідувала зорянським клубом, який давно розібрано по цеглинках. Навіть сліду не лишилося. Тільки спогади…

— Знайдіть нам нормального зятя, — напівжартома просять Світличні. — Вона ж у нас хазяйновита, працелюбна. Дивіться, як подвір’я прикрасила власноруч… Може, знаєте когось з гарних хлопців?

Саша соромиться, відразу червоніє, мов маків цвіт:

— Що ви, мамо, тату… навіщо…

Але ж по очах видно: 25-річна зорянська красуня залюбки б вирвалася зі свого сьогоднішнього майже безперспективного становища у нове, велике (і, скоріш за все — міське) життя.

До цивілізації, у якій медичне обслуговання є не фантастикою, а реальністю, де єдиний обшарпаний магазин не вважається центром життя. Інших «культурних закладів» у васильківській Зорі катма.

Про необхідність та важливість «пристойної» медицини, необхідність відновлення лікарняного стаціонару в Божедарівці говорять і літні криничанські зорянці Світлана Іванівна та Микола Робертович Рогальські. На жаль, скоріш за все, вона так і залишиться для пенсіонерів нездійсненою мрією…

Сучасні школи є. Що далі?

Так, для створення навіть умовно комфортного життя  невеличкі Зорі підходять не дуже. Цілком логічно: більша щільність населення (тобто потенційних виборців) відповідно заслуговує на більшу увагу з боку будь-якої влади. Україна — не Велика Британія, Німеччина або Польща і відміна принципу найбільшої доцільності нам поки що «не загрожує».

Тому в кожній з порівняно великих Зорь (у томаківській та дніпровській за даними останнього перепису мешкає понад тисячу громадян, у п’ятихатській, за словами секретаря сільради Вікторії Назаренко, — рівно 800 на 1 січня 2017-го) є сучасні школи, добре облаштовані не тільки зовні («джентльменський набір» — добротна нова цегла та дах ледве не в ідеальному стані), а і зсередини.

Навіть у криничанській — тут близько трьох сотень мешканців — до початкової школи з дитсадком можна водити екскурсії. Якщо не брати до уваги, що з 1978 по 1997 роки жодного навчально-виховного дитзакладу в селі не було взагалі.

Звісно, зараз криничанські зорянці-вихователі-вчителі на чолі з енергійною директоркою Людмилою Бабиченко можуть похвалитися свіженьким ремонтом, світлими класами, затишною дитячою їдельнею та — що важливіше — модерновою технікою чи електросинтезатором, а 7-річна місцева принцеса Настя Олексіюк чи старший на рік Даніл Шіряєв знаються на комп’ютерних програмах краще, ніж більшість дорослих сусідів.

Потім вони  та їх однолітки перейдуть до божедарівської середньої. Далі частина вступить до вишів. Але чи повернеться на малу Батьківщину після захисту (з цього року обов’язкового) бакалаврських, потім магістерських дипломів? Ой, не факт.

Ще скадніше в середньотерміновій перспективі доведеться тим випускникам, хто вирішить не продовжувати освіту, а починати трудове життя. Навіть за умови перерозподілу ринку праці на селі та необоротного перетікання сільського населення у невеличкі й великі міста (до речі, сьогодні на Дніпропетровщині співвідношення міського та сільського населення становить  приблизно 1:7 і розрив рік від року збільшується. — Авт.) робочих місць якщо не катастрофічно, то принаймні дуже серйозно бракує.

Тож дніпровсько-криничансько-п’ятихатсько-томаківська зорянська молодь  вже зараз у розмовах скаржилася на відсутність адекватної роботи із конкурентною зарплатнею. Аналогічна думка у їх батьків. «Нема чого тут робити, синку. Хай тобі щастить у місті. В разі чогось — звичайно, допоможемо… А згодом і ти нам»»  Неодноразово довелося чути щось подібне майже у кожному пункті внутріобласного журналістського турне.

Таким чином, руба постає питання. Якщо сьогоднішня молодь поїде у пошуках кращої долі, то хто через 10—15—20 років буде вчитися у відремонтованих та обладнаних, навіть славнозвісних «базових» школах, розрахованих на півтори-дві сотні учнів? Тож і воно…

Звісно, тут і зараз думати про таке переважна більшість політиків та чиновників за поточними справами бажає не дуже. Але зовсім скоро життя змусить не тільки говорити про це вголос, а й діяти, причому негайно. Хіба є впевненість, що ми підійдемо до цієї межі озброєні конкретними планами та алгоритмами дій?..

Хоча, може, не варто фарбувати майбутнє чорною безнадійною фарбою? Поки система працює задовільно. Найкраще підтвердження — те, що до зорянської селищної школи на 200 учнів майже чверть дітлахів та підлітків шкільний автобус возить… з міста, з тих самих П’ятихаток. Як на мене, досить  красномовний факт.

Дороги вирішуватимуть все

Як зазвичай, з гірким сарказмом кажуть сільські мешканці: «Вас, міських, хлібом не годуй, дай тільки поумничать». Соромно, але щось у цьому є. З відстані «губернії» переважна більшість негараздів пересічних зорянців з вищеперелічених шести районів може здатися… локальними, такими, що не заслуговують на загальну увагу. А у кожному селі чи селищі вони навпаки — найболючіші та кричущі.

Наприклад, мешканці дніпровської Зорі, яка й зараз починається зі стели про належність до колишнього радгоспу «Чумаки», вже не перший місяць  нарікають, що до їх селища скидають каналізаційні стоки.

— Непогано вони придумали, все лайно йде до нас, — хитає головою місцевий депутат Григорій Таран. — Три комерційні фірми, та ще двоповерхові будинки. Дихати нічим. Проект зроблено неякісний, з порушеннями технології очистки. Тому й стоїть по всій Зорі страшенний сморід. Куди ми тільки не зверталися — нічого не вирішується. Тільки-но відписки отримуємо. Шкода, що обласне керівництво сюди не заїжджає. А ще краще б — Президент або прем’єр…»

У зорянців Томаківщини питання схоже, і теж до місцевої влади, обласної та районної. Але мова йде про шлакові викиди в місцеву річку з відстійників Марганецького гірничо-збагачувального комбінату. «Завдяки» їм притока Томаківки безповоротно замулена, під залізничним мостом постійно стоїть отруйна чорна жижа. Та ще й частину заможного й  мальовничого селища підтоплює кілька разів на рік.

Такі ж листи до екологів, прокурорських, навіть у високі столичні кабінети на печерських пагорбах — з  нульовим підсумком. Може, саме тому місцеві поки що не бачать особливого сенсу у децентралізаційних процесах і об’єднанні з сусідніми Настасівкою та Мировим у Мирівську об’єднану територіальну громаду?

П’ятихатців, хоча й не всіх, турбує інше. Вони намагаються заздалегідь прорахувати, вигідно чи ні об’єднуватись у ту ж саму ОТГ з П’ятихатською міськрадою, та чи слід запрошувати до чесної компанії сусідів-комісарівців? Бюджетні показники за 2016 рік принесли сільраді під орудою Анатолія Карвацького більше мільйона (точніше — 1184900 гривень), перевиконання досягли переважно за рахунок земельного податку та акцизного збору від бензозаправки WOG. У першому кварталі 2017-го перевищення вже сягає 429 тисяч.

Тож і розмірковують. Рішення ще не народжене, хоча процес триває: вибори до керівництва ОТГ можуть призначити на початок осені…

Але, як співав свого часу Володимир Висоцький, «у них денег кури не клюют, а у нас на водку не хватает…» Саме так мають право сказати п’ятихатським «тезкам» зорянці Криворізького району. Хіба що з єдиним уточненням — горілку потрібно замінити на воду. Звичайну воду.

Ту, що вільно ллється з кранів у будь-якій сучасній (і навіть не дуже) квартирі. Але тут, за 3 кілометри від Ганнівського кар’єру та монументальних відвалів Північного ГЗК питна вода подається за допомогою електронасоса… тричі на тиждень — вівторок, четвер, субота. По 2 години на добу. У літню спеку — п’ять разів, і це для селян справжнє свято. Середньовіччя, їй-Бо!

Точнісінький повтор прислів’я про дрібні перли та рідкий суп. Але якщо все ж трішечки «поумничать», то вийде, що проблема в усіх зорянців незалежно від регіону, а також їх близьких і дальніх сусідів — звісно, не тільки в Дніпропетровській області, по всій Україні — спільна. Не більше і не менше, а погана (зруйнована, зіпсована, недобудована – потрібне підкреслити) дорожньо-транспортна інфраструктура.

Вітчизняні дороги (чи їх відсутність) давно стали притчею во язицех. Взагалі. Хоча існує залізна економічна складова цього сумно-ганебного явища.

Томаківська (не проблема дістатися залізницею до Нікополя чи Запоріжжя, а до Марганця — 3 кілометри), п’ятихатська (негласна агломерація та прозорий  «кордон» з П’ятихатками) або найближча до обласного центру дніпровська

(кожної години — маршрутка зі Старомостової площі, 40 хвилин в один бік по вилизаній полтавській трасі) Зорі створюють для своїх жителів  умови прогодуватись за рахунок продажу продуктів власного сільгоспвиробництва. Для їх менш везучих «сестер» таке просто нереально.

Знаю, про що кажу. Тиждень тому, перед Великоднем, купив у Софіївці на криворізькій трасі чотири десятки домашніх яєць, запакував їх наче богемський кришталь та проїхав 60 км сільськими шляхами до Апостолового. Цілими додому у підсумку доїхали лише 17…

Ось така поки що вкрай примітивна сільська «арихметика». Згодом, шановні читачі, дістанемось алгебри з геометрією. Там вже й до аналізу зовсім недалечко. І зовсім не обов’язково математичного…

Андрій БОГАТИРЬОВ