Російською його кличуть «тушканчик», хоча має він невидатну тушку, і, ясна річ, не вміє тушкувати

Ігор СУХОВИЙ

Фанати телевізора вже добре поінформовані про життя акул або левів. Та настає черга іншого сюжету, і вони знову тішаться, що перебувають вдома на дивані. Бо пустеля чи засушливий степ — не кращі місця для променаду. А там живуть не лише змії зі скорпіонами, а й несеться неповторним галопом неповторне звірятко…

Російською його кличуть «тушканчик», хоча має він невидатну тушку, і, ясна річ, не вміє тушкувати. Усі, хто думає, що його слід шукати тільки на азійських просторах, помиляються. В Україні теж є три види цих тварин, які об’єднані доволі простою назвою — земляні зайці. Вуха у них теж видатні й здатні вловлювати будь-який шурхіт вночі.

Найменший у родині зветься доволі кумедно — кандибка. Але якщо намагатися розкласти відоме слово «шкандибати», то це не про нього, бо у випадку загрози понесеться не гірше, ніж більші сородичі. Недарма ці дива природи вітчизняні зоологи віднесли до родини «стрибкових». Тут уже зайвих тлумачень не потрібно.

Моє перше спостереження за земляними зайцями відбулося дуже давно. Сталося це на баштані, поблизу Молочного лиману. Спомин був би більш природним, якби розповів про нічну вилазку за кавунами чи динями, але «криміналу» не було. Разом з сільськими друзями-підлітками добровільно допомагали нести нічну вахту колгоспному сторожу. За це мали можливість досхочу посмакувати солодкими ягодами і послухати його теревені.

Сторож був ще тим байкарем. Після небилиць про боротьбу з крадіями, які діяли за принципом «Усе навколо колгоспне, а отже — моє», дядько перейшов до чотирилапих злодіїв. Він переконав слухачів, що кавунами вночі можуть поласувати лисиці, тхори, звичайні зайці, а були б вовки, то теж би не відмовилися… Я був повністю на боці оповідача, засмаглого, як негр. Не раз бачив, як брат кидав смугасті кулі величезній кавказькій вівчарці, а вона ліченими клацаннями пащі поглинала їх цілком зі скоринками…

Але раптом вигадник дійшов до головного зловмисника. Для його визначення етнічний болгарин скористався російською: «Нет страшнее зверя для баштана, чем тушканчик…»

Так ось хто зжер усі кавуни!

…Згадую та регочу! Чорні очі з білими білками зловісно кидали блискавки у сутінках. Аудиторія уявляла, як тут і там бачиш зовні спілий кавунище, а всередині — пшик! Бо клятий «тушкан» прогриз у плоді дірку і виїв усю м’якоть разом з насінням. Уже тоді я замислився, і як його не розірве… Розміром тіла земляний заєць вгодовану мишу не набагато перегнав, хіба хвосту позаздрить будь-який гризун. Дуже скоро і сам переконався, яке це видовище: побачити «задній сигнал» прудкого втікача з китицею на кінці хвоста!

Сторож не заперечував, щоб ми з приятелем взяли задля обходу баштану його старий залізничний ліхтар. Тихо пішли вздовж межі поля. Перебуваючи під враженням, нам здавалося, що за кожним кавуном сидить по земляному зайцю, який точить зуби на колгоспне добро. Але чули лише посвист у лісомузі. Інколи цей хор цикад переривали совки. Вони наче дивувалися, чого людям не спиться.

У проміні ліхтаря інколи виникали перстинки оченят, проте вони явно належали полівкам. До речі, ці мишоподібні не проти погризти будь-що їстівне. Але гострий підлітковий зір безпомилково визначав цих степових шкідників, які вовтузилися у траві. І тільки через півгодини мандрів ми, нарешті, побачили того, кого шукали. Лісовий заєць, засліплений світлом, завмер, а далі рвонув навтьоки. Він здався нам міні-кенгуру, а його стрибки й справді були дивовижними.

Помітна китиця на хвості додавала цій стрімкій втечі куражу, а коло світла, з якого тваринка прагнула вирватися, ще більшої видовищності. Нарешті земляному вуханю це вдалося. Подальший пошук у нічній темряві результатів не дав. Ми дійшли до кордону баштану, але жодного «винищувача» кавунів з динями не побачили.

Стрибун неперевершений

Нічого так не підживлює цікавість, як побачене на власні очі. Великий земляний заєць має довжину тіла до 25 сантиметрів, а найменший з родини — вдвічі менший. Такого малюка можна зустріти хіба на окремих ділянках півдня країни і у Криму. Тоді як найбільший представник родини ще зустрічається і в засушливих місцях Дніпропетровщини. Викопні знахідки свідчать, що колись цей гризун був звичайним аж до лінії Кременчука. Проте знищення первинних угідь привело його на сторінки Червоної Книги України.

Ще одна цікава особливість: земляні зайці — єдині гризуни, які пересуваються на двох лапах. У спокійному стані можуть почергово спиратися на кожну з них. А от коли треба мчати від небезпеки, тварини майже наслідують кенгуру.
Якщо ж порівнювати розміри, то сумчастому велетню до нашого красунчика далеко. Земляний заєць здатний на стрибки у 2—3 метри, що у двадцять разів більше, ніж відстань від їх писка до хвостової китиці! У більшості ж видів задні кінцівки вдвічі переважають довжину хребта. Ними земляний заєць скаче зі швидкістю до сорока кілометрів на годину.

Ще однією незрівнянною особливістю є схованка земляних зайців. Ніхто з гризунів не додумався закривати вхід до нори земляною коркою. А запасні виходи ці хитруни не доводять до поверхні на кілька міліметрів. Тож коли ворог забрався у домівку, господар легко проломлює цей «дах» і шукай вітра в полі! На поміч втікачеві й довгий хвіст, він є чудовим балансиром для швидкої реакції.

Кандибка має ще одну назву: ємуранчик. Його пустельний різновид — ендемік України, тобто ніде більше не зустрічається. Так само, як той же кенгуру з Австралії. Ось така відповідь на недолуге запитання: «А хіба у нас живуть «тушканчики»?!»

Кепсько лише, що одним зі стабільних місць його проживання була найбільша в Європі пустеля — Олешківські піски на Миколаївщині. Та якщо там влаштовувати перегони мажорів на джипах, то ендемік з незначною кількістю в природі може взагалі щезнути. А далі й любителі ним поласувати тхір степовий і красень нашої фауни — перегузня. Втім, останній, як вважають фахівці, вже зовсім зник з нашої зоологічної мапи.

Прикро, бо загалом земляні зайці невибагливі. Селяться на обніжках ланів, на вигонах і не дуже принципові в обранні місцевості для помешкання. Харчуютьсяж переважно насінням бур’янів, але не пропустять й комаху чи личинку.

…Останнє побачення з великим земляним зайцем у мене сталося у колишній «зоозоні» на Монастирському острові. З дружиною і ще маленьким сином зайшли у невелику прибудову, де тримали кілька папуг, мавпу, якщо не зраджує пам’ять, саймірі… Остання була приязною і приймала корм з рук. Ідилії заважав хіба постійний скрегіт, наче хтось пиляв клітку. Тут я і побачив старого знайомого. Земляний заєць цілеспрямовано рвався на волю, але дрібна металева сітка була не по зубах.

На щастя, нині цих видатних стрибунів тримають у домашніх тераріумах. Ставлюсь до ідеї поблажливо. Що робити, коли у дикій природі місця цим дивам природи все менше…