«МОРГУНІВКА» та «ІНВАЛІДКА»

2 месяца ago Zorya Комментарии к записи «МОРГУНІВКА» та «ІНВАЛІДКА» отключены

Сьогодні абревіатури С-3Л, С3А та С3Д нічого не кажуть сучасному автомобілістові. А ось півстоліття тому ці міні-машини вважалися повноправними учасниками дорожнього руху.

У середині – кінці минулого століття характерне торохтіння мотоколясок можна було почути і у найвіддале-ніших куточках величезної країни. Однак, незважаючи на скромні розміри та непривабливу зовнішність, ці витвори вітчизняного автопрому справно виконували важливу соціальну мету – служити людям з обмеженими можливостями.

Біографія радянських мі-ні-машин почалася ще у 1952-му, коли Серпухівський завод налагодив виробництво свого первістка – триколісної С-3Л (випускалася шість років). Цього вкрай вимагала ситуація в країні. Щойно завершилася Друга світова, додому повернулися понад 10 мільйонів інвалідів, майже третина з яких втратила кінцівки. Всіх потрібно було адаптувати до нових умов життя – в першу чергу забезпечити засобами пересування. Про комфорт необхідного для цього транспорту, звичайно, не йшлося.

Наступна модель С3А (ес-три-а) своє прізвисько «Мор-гунівка» отримала після виходу на екрани картини Леоніда Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика». У фільмі мотоколяскою керував Бувалий, роль якого зіграв актор Євген Моргунов.

Однак більш численною й популярною моделлю став автомобіль С3Д (ес-три-де), який отримав народну назву «Інвалідка». Розробка машини велася ще з 1967-го. За задумом творців, новинка мала стати проривом в автомобілебудуванні. Адже безліч складних деталей попередньої моделі виготовлялася вручну, що не дозволяло налагодити її масовий випуск. При виробництві С3Д використовували новітнє обладнання для штампування деталей із металу.

Третє покоління мотоколяски істотно відрізнялося від попередніх «мікробів». По-перше, базою для створення С3Д послужив новий мотоциклетний силовий агрегат ІЖ-П2. По-друге, машина нарешті отримала закритий суцільнометалевий кузов («дахом» для попередньої моделі служив брезент).

Завдяки величезній кількості деталей до мотоколяски та доступним цінам на них С3Д часто ставав основою для виготовлення мікроавтомобілів, тракторів і навіть аеросаней. Списана техніка передавалася в палаци піонерів і гуртки юних техніків.

Довжина мотоколяски становила лише 2,6 метра, а вага
не перевищувала півтонни. С3Д мав чотири швидкості, і переключалися вони так само, як у мотоциклах. Для включення заднього ходу існував окремий важіль, а рухатися назад можна було на будь-якій із швидкостей.

Тож у порівнянні з С3А автомобіль вийшов непоганим. Проте зробити значний крок уперед конструкторам так і не вдалося. «Інвалідка» так і залишилася гучною та вкрай тихохідною, а ще споживала чимало пального (7 л/100 км). З водієм, пасажиром та 10 кілограмами вантажу вона була здатна розігнатися лише до 55 км/год, до того ж швидкість набирала вкрай повільно.

Водійський загал недолюблював «Моргунівку» та «Інвалідку» саме через їх мізерну
швидкість. Адже мотоколяска з неквапливим інвалідом за кермом сповільнювала рух і так не інтенсивного за нинішніми мірками потоку автомобілів.

Однак мотоколяски відрізнялися невибагливістю в експлуатації, підвищеною прохідністю, відмінним запуском двигуна навіть при сильних морозах. І це викликало заздрість у власників «справжніх» авто.

Мало хто знає, але саме в «Інвалідці» з’явилася низка технічних рішень, які у вітчизняному автопромі стали використовувати лише в середині 80-х. Серед них – поперечне розташування двигуна, незалежна підвіска та тросовий привід зчеплення.

Мотоколяски поширювалися через органи соцзабезпечення серед інвалідів різних категорій, передбачався і варіант часткової або навіть повної оплати. Повністю С3Д коштувала 1100 карбованців. Безплатно її видавали інвалідам І групи, першочергово – ветеранам Великої Вітчизняної війни, пенсіонерам, а також тим, хто дістав інвалідність на виробництві чи під час служби у Збройних силах. А ось інвалідам ІІІ групи доводилося купувати приблизно за 20% від вартості (220 карбованців). Для цього необхідно було чекати близько 5-7 років.

Видавали мотоколяску в користування на 5 років з одним безплатним капремонтом через 2,5 роки від початку експлуатації. Потім власник мав здати її в органи соцзабезу і лише після цього претендувати на нову автівку. Нерідко безплатно отриману мотоколяску не експлуатували зовсім або їздили на ній всього кілька разів
на рік. Траплялося і навпаки -деякі інваліди «зношували» по 2-3 машини. Проте за часів тотального дефіциту від подібних подарунків від держави люди з обмеженими можливостями в СРСР не відмовлялися ніколи!

Інваліди, які не мали водійських прав, закінчували спеціальні курси для управління мотоколяскою. Вони отримували посвідчення водія окремої категорії машин, яке допускало управління виключно «Моргу-нівкою» чи «Інвалідкою». Хоча співробітники ДАІ такий транспорт практично не зупиняли.

У рамках проекту «Автоле-генди СРСР» у 2010 році випустили колекційну модель С3Д у масштабі 1:43, і вона одразу ж стала раритетною. А справжні зразки героїв нашого екскурсу сьогодні можна побачити хіба що в музеях та на виставках ретроавтомобілів…

О. ЯСНІЙ