Казка про… путану, або Як один фільм розхитав пуританські підвалини радянської моралі

1 месяц ago Zorya Комментарии к записи Казка про… путану, або Як один фільм розхитав пуританські підвалини радянської моралі отключены

Фільм «Інтердівчинка» режисера Петра Тодоровського вийшов на радянський екран у 1989 році. Сказати, що він став справжньою бомбою,- значить не сказати нічого. Розповідь про долю валютної повії в СРСР, «де проституції, та що там, сексу не було», дала привід для емоційних дискусій.

А все почалося у 1988 році, коли вийшла друком повість письменника і сценариста Володимира Куніна «Інтердівчинка». Ідея написати твір на незвичну тему прийшла Куніну в голову, коли він жив у варшавському готелі та спостерігав будні жриць платного кохання.

Що тут почалося! Заспівувачем цькування стала газета «Правда» — головний рупор гласності (країною якраз «крокувала» перебудова), — звинувативши письменника і сценариста, героями всіх попередніх творів якого були учасники війни (а тут — валютна повія), у девальвації моральних цінностей і пропаганді проституції. Але навіть школярі знали: жінок легкої поведінки, особливо у великих містах, хоч греблю гати.

Куніна критикували і за неприховану симпатію до повій. І небезпідставно. У повісті, а згодом і в сценарії образ продажної жінки був занадто романтизований. Головна героїня Таня Зайцева живе в Ленінграді й працює медсестрою. Вона добра і любить людей. Її мати — вчителька мови та літератури. У самої Зайцевої теж вища гуманітарна освіта. Вона декламує напам’ять вірші Бориса Пастернака і не бідує, як нещасна героїня «Ями» Олександра Купріна. На панель її штовхнула пристрасть до хорошого життя і дорогого вбрання (у ті часи його можна було купити лише у фарцовщиків). Загалом, далеке від реальності поєднання доброти, гуманізму, освіченості, жадібності та… розпусти.

І ще. Коли повість побачила світ, Куніна завалили листами. До речі, серед авторів були й ті ж «інтердівчинки» з готелю. Одне з таких послань, що закінчувалося словами «… дівчата всю ніч читали, плакали і на роботу не ходили», письменник повісив над робочим столом.

На популярний твір звернули увагу й маститі режисери. Однак братися за настільки скандальну тему ніхто не наважувався. І те, що на екранізацію згодився серйозний режисер-фронтовик Петро Тодоровський, було для кіношників несподіванкою. Виявилося, що ідеєю зняти фільм загорілася його дружина Міра Григорівна. Вона 

вмовила чоловіка, а також домовилася про фінансове партнерство зі шведською компанією на постановку картини, героями якої були і громадяни Швеції. Так Тодоровська, сама того не підозрюючи, стала першим радянським продюсером, а фільм — першим із знятих не на державні гроші (картина обійшлася у 200 000 доларів, що за нинішніми мірками і непомірними апетитами сучасних продюсерів —копійки).

У Держкіно затію подружжя Тодоровських не схвалили. Але дали згоду на постановку, пам’ятаючи про колишні заслуги Петра Юхимовича і «перебудову». Тодоровський переконав кіношних начальників: «Це буде фільм про красиву, талановиту жінку, яка не може себе реалізувати в нашій країні. Хіба така може бути повією?»

.Головну героїню підбирали півроку. Сам Володимир Кунін бачив в її ролі Тетяну Догілєву, але вона не влаштовувала режисера. 

Не вгодила Тодоровському і Наталія Андрейченко. Послали запрошення на проби польській актрисі Катажині Фігурі, але їй не підійшли умови контракту. 

Від Олени Яковлевої режисер спочатку був не в захваті: «Яка ж з неї повія? У неї ж ноги мотузкою загортаються, вона худюща!». Зате після проб він зрозумів, що потрапляння в роль відбулося. А відсутню «жіночність» актрисі додали поролоном.

Ось тільки на одне в Олени акторських здібностей не вистачило: вона абсолютно не могла проявити себе природно в еротичній сцені. А сцена була непроста — треба було відтворити «важку працю» повії. Тоді на знімальному майданчику вдалися до позакадрової імітації. Отож тих, хто приходив у кінотеатр, аби лише посмакувати «отим», чекало глибоке розчарування. Під час очікуваного «того» вони побачили лише спітніле (від гліцерину) обличчя Олени.

Решту актрис на роль жриць любові Тодоровський вибрав оригінальним способом: їх фото опублікували в журналі «Радянський екран» і влаштували глядацьке голосування.

Атмосфера на знімальному майданчику була непростою — актриси важко сприймали себе в нарядах повій. Їм здавалося, що вони повинні виглядати якось менш розпусно. Попри все, жіночий акторський склад вийшов дуже ефектним — Ірина Розанова, Інгеборга Дапкунайте, Любов Поліщук і Анастасія Немоляєва.

Після виходу фільму на екрани звинувачення посипалися вже й на голову Петра Юхимовича — і за «образу радянської моральності», і за «паплюження чистого образу радянської жінки, матері й трудівниці».

А Кунін розбив глека з Тодоровським. Автор сценарію вважав, що режисер занадто солодкувато подав історію «фрекен Тані Зайцевої». Хоча насправді картина вийшла набагато менш вульгарною, аніж книга, по якій її зняли.

Сам Тодоровський вважав «Інтердівчинку» чужорідним тілом у своїй творчості та взагалі не найвдалішим своїм творінням. Але публіка вирішила інакше. Картина викликала справжній фурор і якістю виконання, і оригінальністю розказаної в ній історії, і грою акторів. У 89-му стрічку подивилися сорок мільйонів глядачів. Того ж року Олену Яковлєву визнали найкращою актрисою.

♦ ♦ ♦

І сьогодні, через 30 років з дня виходу фільму в прокат, історія радянської ін-тердівчинки сприймається глядачами неоднозначно: одними — як неправдоподібна солоденька казочка, щоправда, з трагічним кінцем, іншими — як серйозна людська драма, що не може не зачепити душу.

О. ЯСНІЙ