Не знаю, кому як, а мені особисто здається, що наші не такі вже й далекі предки були набагато мудріші й розумніші, обачніші й вдумливіші, практичніші й вимогливіші. І не тільки в побуті, коли, приміром, коня купували чи кумів обирали. Вони не несли до рота ложку з гарячим борщем, попередньо не остудивши. І п’ятірнею чухали потилицю не так часто, як ми, вхопивши чергового облизня.
Нам же обов’язково треба обпектися, аби переконатися, що з гарячим не жартують. Кинуть обіцянку — і ми розвішуємо вуха, сприймаючи кожне слово за чисту монету. А натякни на пряник, то й батька рідного зрадимо. Така вже у нас деформована ментальність, або, як модно сьогодні говорити — ідентичність… І чия в цьому вина? Ідеології на державному рівні, яка, вкотре перефарбувавшись, справно відробляє свій шмат хліба з маслом? Вічно злиденного побуту (визначеного бородатим генієм, як «бьітие») з
упертою надією на доброго царя та нову мітлу, що повинна мести по-новому?
А в результаті «маємо те, що маємо». Бо надії, надто вже капризні та примарні, норовлять маячити лишенагоризонті.Аякі ж наспраді «досягнення» майже за три десятиліття незалежності при восьми різнокольорових складах Верховної Ради та п’яти гарантах Конституції? Ось тут вже не до іронії стосовно нашого менталітету. Найганебніше з них — мільярди доларів зовнішнього боргу України міжнародним фондам і банкам, за вказівками яких ми «інтегруємося до європейської спільноти».
За роки «реформ» (чомусь усіх, як одна, невдалих) нас, українців, поменшало на кілька мільйонів. Потерпає медицина (особливо на селі), і «нова реформа» галузі продовжує її нищити, ліквідовуючи лікарні, поліклініки, відділення, ФАПи. Понівечено аграрну галузь. Ліквідовано сотні тисяч робочих місць… А нічого іншого й не можна чекати в країні, де тільки 1 відсоток — високозабезпечені, 39 — середньозабезпечені і 60 — злидота. Чи не тому Україну сьогодні визнано найбіднішою країною Європи?
А навантаження на наші електоральні вуха «патріотичною» тріскотнею закликів «Оберемо найгідніших!», «Ви — ковалі майбуття України!», «Не помиліться у своєму виборі!» зростає щомиті. Воно й зрозуміло — на часі позачергові парламентські вибори. Набираючи обертів, завертілися фрикціони, шківи й шестерні громіздкої химерної машини. Машини, злампіченої вправними політтехнологами з бруду, брехні, підлості, нещирості, дурману, цинізму, лицемірства…
Зарані викуплені (а то й просто прихвачені адмінресурсом) бігборди для «фотосесій» блоків, партій, платформ, об’єднань, по-літиків-скелелазів, яким заманулося штурмувати державний
Олімп. І ті ж невтомні до нестями політтехнологи перетасовують словниковий запас мови для підбору найдоступніших та най-зрозуміліших для підсвідомості електорату слів. З них і формують програми «стрімкого поступу, стратегічного прориву країни», «підвищення, поліпшення рівня життя народу та його добробуту», «нанесення смертельного удару корупції й злочинності»…
І чинні слуги народу (і повертається язик себе так величати), і ті, кому нестерпно, аж до свербежу, хочеться ними стати, вже вкрилися рясним потом від повсякденних діянь на благо виборців. Найбільше, мов комахи, метушаться «мажоритарники-греч-косії». Один вилазить на горище занедбаного міського будинку чи спускається до його підвалу, де наголошує недбальцям із ЖЕКів про недоліки комунальної сфери. І обіцяє зняти проблеми… Другий топче подвір’я та приміщення сільських шкіл, дитячих садків та лікарень. Вишукуючи їх проблеми. При цьому співчутливо хитає заклопотаною головою і обіцяє посприяти у їх вирішенні… А третій? А третій, як і десятий, і тисячний теж використовує «свій маневр», аби заволодіти серцями виборців.
Воно б і нічого. Хай би «на дурничку» сільська школа чи дитсадок отримали по новому вікну чи по гойдалці. Лікарня — новий тонометр, а в міській багатоповерхівці запрацював ліфт та замінили шмат іржавої труби у підвалі… Хоч якась та користь від «благодійників» за бюджетний кошт. Але ота «невтомна діяльність» (крок за кроком) обов’язково фіксується камерами телеканалів і подається на рівні сенсацій у всі випуски новин. І газетярі не пасуть задніх, відшукуючи найулесливіші епітети у своїх панегіриках на адресу
«найтурботливіших та найщирі-ших».
Наші мудрі й далекоглядні пращури добре засвоїли істину: хто радий обіцяти, той не має охоти віддавати. Як у воду дивилися. А ще вони казали: збрешеш — язик відсохне. Тут вони вочевидь помилилися. Чи хоч з одним сталася така оказія? Про совість і говорити не хочеться, бо хто сьогодні достеменно відповість, що воно таке? А ще наші предки передали нам у спадок приказку про слово, яке на горобця не схоже. Вилетіло — і не впіймаєш, і ніхто ні за що не спитає. Хоча дарма.
А тепер скажіть, будьте ласкаві, чи повернеться у когось язик ототожнювати нашу «політику» з мистецтвом?
Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ