За даними попереднього «діджіталізованого» перепису населення (традиційний, начебто запланований на кінець 2020-го) в Україні сьогодні проживає 37,3 мільйона людей, на Дніпропетровщині – 3 мільйони 230 тисяч. Принаймні так стверджує міністр Кабміну Дмитро Дубілет, методика підрахунку якого спирається на дані мобільних операторів і соціологічні дослідження.
Цифри досить оптимістичні. Якщо не брати до уваги сумнівність методології й природне бажання будь-якої влади додавати світлих тонів до всього, до чого вона (влада) має стосунок. Оперуючи наведеними даними, напрошується висновок, що відтік населення не такий вже й значний.
Те, що в селах зникають вулиці, а подекуди й самі села, спишемо на внутрішню міграцію чи статистичну похибку. В містах теж чимало парадоксів: не завжди знаходиться пояснення, чим займається та з чого живе більша частина їх жителів. Загальновідомо, що промислові підприємства та залишки малого бізнесу ледь животіють, а сфера послуг і бюджетники на ринку праці «погоди»не роблять. При цьому роботодавці скаржаться на дефіцит робочих рук — як кваліфікованих, так і не дуже. Я вже не говорю про те, що такі «масові» професії, як охоронець, касир супермаркету чи оператор АЗС, надійно закріпилися за мігрантами із сільських районів, розташованих навколо мегаполісів.
Тим часом Нацбанк очікує цього року від заробітчан, які працюють за межами держави, 12 мільярдів доларів. Торік «закордонні» українці перевели додому на мільярд менше. Можна припустити, що саме ця валютна допомога (до речі, вона перевищує надходження від МВФ та інших кредиторів) дозволяє державі зберігати відносну фінансову стабільність. Але як довго це триватиме? Експерти стверджують, що характер міграції невпинно змінюється. Якщо раніше більшість їхала заробити та допомогти родині вдома, то тепер люди частіше забирають із собою і сім’ю. За даними міністерства соцполітики, станом на кінець 2019-го за кордоном постійно перебувають 3,2 мільйона українських трудових мігрантів. Ще 7—9 мільйонів співвітчизників їздять туди-назад. Звичайно, з головним мотивом заробити.
За таких соціально-трудових настроїв досить дивно виглядає недавній виступ Володимира Зеленського у швейцарському Давосі. Чи не головною конкурентною перевагою України для імовірних іноземних інвесторів глава держави оголосив дешеву робочу силу. Якось не дуже це узгоджується з обіцянками достатку і благополуччя…
З Давосом, до речі, у наших гарантів взагалі якось не складається. Пригадую тамтешній виступ Януковича у 2012 році, який запрошував усе тих же бізнесменів відвідати Україну навесні, коли «наші жінки почнуть роздягатися». Саме так бачив інвестиційну привабливість держави Віктор Федорович.
На жаль, інвестиційного буму тоді не сталося. Боюсь, не станеться його й нині. А Україна поступово, та не без допомоги перших осіб, упевнено закріплює за собою імідж країни повій і рабів.
Володимир ПІСОЦЬКИЙ