69-річна криворожанка, незважаючи на проблеми зі здоров’ям і пандемію коронавірусу, цієї осені втілила свою давню мрію: політала в Туреччині на параплані. І хоче повторити!
Коронавірус «поставив на паузу» життєві плани більшості з нас, а особливо – людей з групи ризику: пенсіонерів, які мають хронічні захворювання. Але не всі з них сидять вдома, дослухаючись до тривожних новин і перераховуючи власні недуги. Є й такі, хто вважає за потрібне жити на повну навіть в умовах всесвітньої пандемії, довірившись своєму Ангелові-охоронцю. Саме так характеризує свою життєву позицію Людмила Демченко, яка в жовтні відвідала Туреччину й втілила там власну мрію – піднятися у небо на параплані.
Хвороба – не глухий кут, а поворот
– Але я зовсім не така безстрашна й безпроблемна, як можна подумати, дивлячись на мої «геройські» турецькі фото в соцмережах, – сміється Людмила Анатоліївна. – А що стосується хронічних захворювань, то тут я дам фору багатьом. Щоб не втомлювати читачів зайвими подробицями, скажу коротко: тільки операцій під загальним наркозом у моєму житті було шість (!). Причому три з них – різні онкопатології, ускладненням яких стала хронічна недуга – лімфедема, через яку у мене постійно набрякає права рука. Але якби я зациклилася на всіх своїх «болячках», то жити стало б просто ніколи. Тому я змінила ставлення до них: чергову операцію або проблему зі здоров’ям я сприймаю не як глухий кут, а як поворот, за яким – новий шанс і можливість щось змінити в своєму житті. І, звичайно, ця зміна має бути на краще!
А ще, за словами Людмили Демченко, в неї є щаслива здатність швидко забувати неприємності. Тому, вийшовши з лікарні після операції, вона через кілька тижнів про це вже не згадує, продовжуючи жити так, наче нічого й не було. Але, маючи дивовижну силу духу, криворожанка не забуває й про фізичне відновлення: приймає вітаміни, двічі на тиждень займається лікувальною фізкультурою на тренажерах Бубновського, практикує вправи на розтяжку й базові асани йоги. А на восьмий поверх свого будинку намагається підніматися винятково пішки – «це ідеальне кардіотренування!».
Важлива складова внутрішньої сили Людмили Демченко – й беззастережна любов і підтримка близьких: чоловіка, з яким вони через рік відзначать золоте весілля, двох синів і чотирьох онуків.
Більше екстриму!
Саме сукупність оптимізму, рішучого характеру та непоганої для її віку фізичної форми дала можливість мешканці Кривого Рогу здійснити свою мрію – політ на параплані. Несподівано допоміг у цьому й коронавірусний рік: через карантин у чоловіка нашої героїні «зависла» бронь літнього туру в Грецію, й турагент натомість запропонувала вибрати з ще «відкритих» країн. Чоловік віддав право вибору Людмилі Анатоліївні. Оскільки засмагати лікарі їй заборонили, вона зацікавилася пропозиціями осіннього відпочинку. І побачивши барвистий буклет з описом параглайдингу в Туреччині, зрозуміла: це її шанс! Чоловік і сини, знаючи матусину цілеспрямованість, не стали відмовляти, й дали «добро» на екстрим-тур.
– Перший та єдиний раз страхи з приводу польоту з’явилися в мене, коли бус з бажаючими політати та турецькими інструкторами піднімався по вузькому серпантину на гору Бабадаг біля селища Олюденіз – Мекки місцевого параглайдингу, – розповідає пані Людмила. – Я була старша за всіх, і дивлячись на те, як інші туристи під час крутого підйому в гору злякано принишкли, на декілька хвилин засумнівалася в своєму рішенні. Не додав оптимізму й критичний погляд керівника групи, турка Толги, який запитав, що у мене з рукою, та заявив, що я полечу в тандемі з ним.
Але далі сумніватися було ніколи: підйом на майданчик на висоті майже 2000 м, нетривалий інструктаж і… полетіли! Стартували над деревами на схилі гори, потім відкрився захоплюючий вид на заповідник Блакитна лагуна й узбережжя курорту Олюденіз. Оскільки політ тривав близько півгодини, інструктор англійською встигав коментувати Людмилі Анатоліївні барвисті місцеві пейзажі, а потім, побачивши, що вона спокійна й усміхнена, запитав: чи додати екстриму? Звісно, відповідь була ствердною. Толга похитав пара-план, немов гойдалку, й уточнив: ще більше екстриму? Й знову – так! Тоді інструктор заклав крутий віраж, наближаючись до сусіднього параплана… Пізніше, за графіком, благополучно приземлилися на пляжі.
– Коротше кажучи, було дуже круто! – підсумовує Людмила Демченко. – Якщо деякі туристи після польоту зізнавалися, що кричали від страху, відчуваючи, як на голові додається сивого волосся, то я відчула чистий захват. Та й Толга залишився мною дуже задоволений, констатувавши, що я «о’кей»!
Решту кілька днів туру криворожанка теж не сиділа на місці: брала участь в екскурсіях на катері та яхті, а напередодні від’їзду вирішила… повторити політ і навіть знову піднялася на Бабадаг. Але підвела погода: було похмуро, туманно й слабкий вітер, тому інструктори не ризикнули літати.
Товаришуйте зі Всесвітом
Як ви вже здогадалися, вдома, в Кривому Розі, Людмила Демченко теж не проводить дозвілля за переглядом серіалів, а веде досить активний спосіб життя. Почнемо з того, що до 2017-го наша героїня, незважаючи на пенсійний вік, продовжувала працювати.
– Взагалі за фахом я інженер-будівельник, але в кризові 90-ті перекваліфікувалася в більш затребуваного бухгалтера та пропрацювала ним майже 30 років, – пояснює жінка.
У вільний час невгамовна Людмила Анатоліївна любить ходити на екскурсії з відомими криворізькими гідами-краєзнавцями: Володимиром Казаковим, Людмилою Похитун, Володимиром Огуром. Оскільки Кривий Ріг відомий промисловим туризмом, то гуляти доводиться не тільки по музеях, а й по відвалах, шахтах, кар’єрах. Випробувала на собі Людмила Демченко й знамениту криворізьку традицію – зустріч Нового року на Петровському відвалі.
Ще одне постійне хобі нашої героїні – волонтерська допомога бездомним тваринам: годування, лікування, а по можливості – й стерилізація. Зараз під опікою Людмили Анатоліївни мінімум 20 кішок і 2 собаки (не рахуючи двох домашніх «мурок» – Мімі і Асі). Для того, щоб нагодувати хвостатий натовп, доводиться щодня варити 8 літрів каші з м’ясом та вранці й ввечері влаштовувати імпровізовану «їдальню» на трьох локаціях.
– Всяке бувало: й кусали мене, й дряпали – навіть до травмпункту доходило, але кинути цю справу навіть думка не промайне, – посміхається Людмила Анатоліївна. – Розумієте, для мене це не тягар, а радість. Можливо, прозвучить трохи пафосно, але я щиро люблю все живе й відчуваю, що дружу зі Всесвітом. Більше того – зримо відчуваю зворотний зв’язок… Зокрема, всі мої серйозні захворювання були виявлені немовби випадково й на ранніх стадіях, коли вони цілком піддавалися лікуванню… Хтось скаже: збіг, але я вірю в силу свого Ангела-охоронця та в долю. Тому не боюся жити й радіти життю!
Iрина КАДЧЕНКО, фото з архіву Людмили ДЕМЧЕНКО