Радянський Союз ми пам’ятаємо як найбільш читаючу країну світу. Книги, журнали, газети друкувалися мільйонними накладами. Але парадокс – в СРСР і книги потрапили в розряд дефіциту. Хоча не всі… Класики літератури були не в пошані через свою доступність, зокрема, і через шкільні програми. Стовпам марксизму-ленінізму та книгам «колгоспно-заводського» жанру з читачами пощастило ще менше.
На одній шостій частині планети придбання популярних видань завжди вважалося справою непростою. Причому, незалежно від їх літературної якості
Перші ознаки книжкового дефіциту з’явилися у другій половині 60-х. Спочатку з прилавків зникла пригодницька література, потім -зарубіжна класика, а слідом настала черга дитячих книг. І вже до початку 70-х у вільному продажу залишалися в основному видані на жовтому газетному папері твори російських класиків, «виробничі» романи і перекладна література – твори представників великих і малих народів Країни Рад про славний шлях із темряви століть у світле комуністичне завтра.
Порожніх полиць не спостерігалося тільки у відділах політичної літератури. Окремі видання промов і звітів про закордонні візити керівників партії і уряду, як і збірники творів продовжувачів справи Леніна, природно, не входили до гостропопуляр-них видань. Ця данина ідеології почасти й була причиною книжкового дефіциту – вона потребувала чимало паперу. Ще більше паперу поглинали газети і журнали. Комуністів, комсомольців і піонерів змушували їх передплачувати.
Саме дефіцит породив моду на колекціонування книг. Престижним стало накопичення літератури для створення іміджу інтелектуала та облаштування домашнього інтер’єру. В квартирах радянських громадян припадали пилом ряди томів, які ніхто не читав.
Не менш суттєвою причиною зникнення популярної літератури з прилавків став і попит, що різко підвищився. Адже коло для дозвілля на рубежі 70-х було вкрай обмеженим. У кінотеатрах на всіх сеансах крутили одні й ті ж фільми, телебачення в провінції, де воно взагалі існувало, працювало 3-5 годин на день. Тож тягнулися до книг, які, за крилатим визначенням Максима Горького, були невичерпним джерелом знань.
Крім того, в країні неухильно зростав рівень освіченості, адже громадянам втовкмачували, що культурна радянська людина «акуратно їсть, п’є і одягається, не матюкається та читає книги». Тож неодмінним атрибутом кожної сім’ї, яка вважалася культурною, стала заповнена книжкова шафа. Точнісінько так, як палас на підлозі, строкатий килим на стіні, сервант з кришталем і НДРівським сервізом «Мадонна» вважалися рівнем добробуту.
Чимала доля популярних видань виділялася «Військ-торгам» військ, дислокованих за кордоном, і на ударні комсомольські будови. Пересічному читачеві діставалося ще менше.
Книги ставали все більш дефіцитними та дорожчали. Наприклад, передплат ну 200-томную «Бібліотеку світової літератури» (1967 -1977 роки видання, наклад 300 тисяч), яка обійшлася її щасливим власникам у кілька сотень рублів, наприкінці 70-х можна було обміняти на «Жигулі» (коштували не менш 5 тисяч). Тому в книги стали вкладати кошти (сьогодні кажуть – інвестувати) навіть ті, хто після школи не прочитав ні сторінки.
Способів добувати книги за останні десятиліття радянської влади винаходили безліч. Хтось користувався особливостями радянського планування: книги розподілялися навіть у ті глухі місця, де інтерес до них був близький до нуля. І чимало ентузіастів їхали за книгами у села за десятки кілометрів – там у магазинах споживкоопе-рації можна було придбати незатребувану селом якісну літературу. Інші сподівалися на везіння у книжкових лотереях – кожен записувався на призначений день, а ввечері щасливчики діставали з барабана виграшні номери.
Окрема історія – передплата на зібрання творів. Найбільш відомим і популярним, але недоступним для простих смертних, став додаток до журналу «Огонек», офіційно передплатою на нього мав займатися «Союз-друк». Насправді ж щорічні 24-томні видання ділили між собою та знайомими партійні функціонери.
Але все ж основними шляхами придбання книг були знайомства в книжкових магазинах. За відсутністю блату – через спекулянтів. Перепродаж книг набув таких масштабів, що у 1975 році
міністрові внутрішніх справ Миколі Щолокову навіть довелося доповідати в партійний ЦК про це антисоціальне явище…
З метою підвищення зацікавленості населення в здачі макулатури у жовтні 1974 року в десяти містах країни – Москві, Ленінграді, Києві, Алма-Аті, Горькому, Новосибірську, Свердлов-ську, Кемерові, Красноярську і Донецьку – запровадили експеримент з продажу населенню художньої літератури за здану макулатуру. До речі, досить вдалий: за час кампанії державою було видано 117 найменувань книг накладом понад 130 мільйонів примірників, які дещо вгамували апетити бібліофілів.
Однак наприкінці 80-х «макулатурна література» наказала довго жити – її геть добила видавнича свобода, коли прилавки книгарень затріщали від книжкового різноманіття. І вже незабаром з найбільш читаючої у світі країна перетворилася на загал шанувальників фільмів і «мильних опер».
О. ЯСНІЙ