Газета "ЗОРЯ"

Влас збиває зимі роги

24 лютого -святого мученика Власія

Жив у IV столітті. З юності вирізнявся благо-честивістю. На прохання жителів обраний Севас-тійським єпископом.

Під час гонінь на християн довгий час переховувався в горах. Коли ж його знайшли та захотіли втопити, він пішов по озеру, як по тверді. Сівши посередині водоймища, запропонував слугам поганського правителя зробити те ж саме. Язичникам це не вдалося, вони зразу ж потонули. Коли святий зійшов на берег, його стратили.

На іконах Влас зображений сидячи на коні, поруч нього так само коні, а в далечині – зелені поля. У народних віруваннях був покровителем і захисником свійської худоби. Опікувався й дикими звірами: годував, давав прихисток, лікував. Дотиком руки міг оздоровити, загоїти рану. Тому його ще називають першим ветлікарем.

Помагав святий і бідним. Так, вдова поскаржилася йому на свою біду: вовк поцупив єдине її надбання – кабанця. Єпископ посміхнувся: «Не плач, твоє порося буде тобі повернено…» Прийшовши додому, жінка була вражена: вовк приніс у зубах кабанчика неушкодженим під її хату.

У давнину пишно святкували Власа. Зносили до церкви харчі тваринного походження, і найбільше – коров’ячого масла. Складали все під іконою святого. Звідси й приказка: «УВласа і борода в маслі».

На Уласа вдосвіта набирали води з криниці. Цією водою наповнювали пляшечку, вкидали туди шматочок воску зі страсної свічки і ставили на покуті на три дні. За цей час Влас, вірили, освячував її. Трохи води відливали до криниці, щоб чиста була, рештою кропили худобу, «аби добре плодилася та не хворіла».

Цього дня дуже шанували всяку живність (насамперед корів), задобрювали її шматочками цукру чи скоринкою хліба. Великий гріх на Власа бити худобу. «Корову бити – молочка не пити, «Побив дід бичка та позбавився молочка».

Колись господарі ніколи по п’ятницях у лютому не запрягали волів. Хто ж не послухається, то у того «або воли поздихають, або руки повідсихають». Отак суворо…

Оминали цього дня й важку роботу, аби не прогнівити Власа і вберегти тварин від пошесті. А як, не доведи Боже, траплялася епідемія, то, найперше, молилися до святого.

Після Власа невдовзі настає піст, тож весіль вже не було. З цим днем збігалося й закінчення зими. «Прийшов Влас – з печі злазь». Власові морози вважаються останніми: «Святий Влас збиває зимі роги».

Тетяна МАЛИШЕНКО