У 1922 році до складу щойно утвореної держави увійшло безліч народів, які розмовляли рідними мовами. І далеко не всі з них володіли російською. А частина населення і зовсім залишалася неписьменною. Саме тому на початку 1930-х радянське керівництво взялося докорінно змінити загальну освітню програму. Звичайно ж, на користь своїм інтересам.
Так, спочатку до ідеї обов’язкового вивчення російської у великій країні ставилися досить виважено. Більш того, після захоплення влади більшовиками, на противагу царському режиму, для якого російська мова була головною і єдиною у багатьох сферах, акцент робився саме на розвиток національних культур та рідних мов.
Радянські громадяни зобов’язані були навчитися грамотності, але у них залишалося право обирати мови навчання. Розвивалися національні школи. Піком став 1932 рік, коли в радянських початкових і середніх школах викладали 104 мовами, в тому числі й деякими світовими.
Однак за кілька років політика партії радикально змінилася. Адже до кінця 1930-х етнічний склад багатьох республік значно змінився. Селяни отримали паспорти і почали переміщатися по країні, відбувалися армійські передислокації, післявузівський розподіл фахівців, індустріалізація, урбанізація і, безумовно, депортації та репресії – «кочувати» по країні громадяни стали інтенсивніше. Отож і виникла необхідність в універсальній мові спілкування, якою і стала російська.
Під всілякими приводами (зокрема, боротьбою з «великодержавним шовінізмом» та «буржуазним націоналізмом»), викладання рідних мов стали скорочувати. Незабаром вийшла і спільна постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей». І вже з березня І938-го російська як обов’язковий предмет з’явилася у всіх школах неосяжної країни.
Радянська влада відштовхувалася від трьох основних мотивів для введення обов’язкового вивчення російської. Першим стало те, що російська мова в СРСР уособлювала єдиний засіб спіл-
кування для багатонаціональної країни, а також «сприяла господарському і культурному зростанню народів». Другим мотивом була необхідність удосконалення знань трудящих в національних республіках. Третій і найважливіший звучав так: «Знання російської мови забезпечує необхідні умови для успішного несення всіма громадянами СРСР військової служби». Так російська безцеремонно взяла на себе роль мови «старшого брата» у сім’ї радянських народів.
А ще знання російської відкривало багато дверей: від партійного зростання – до можливості вчитися у вищому навчальному закладі. Мотивація вивчення рідної мови принижувалася. Російська вважалася престижнішою, батьки прагнули, аби діти опанували її.
Російська набула статусу «першої серед рівних», адже мала кириличний алфавіт. Не дивно, що завданням радянських лінгвістів став переклад усіх алфавітів національних республік на кирилицю. Цей захід оминув лише Прибалтику і Карелію – регіони, які мали давні традиції латинської писемності.
Спочатку переклад торкнувся малих народів, а потім і великих республік – Азербайджану, Туркменії, Казахстану. Радянська пропаганда поспішила оголосити новий алфавіт символом «свята соціалістичної культури».
Ще до виходу згаданої постанови російську мову вже вивчали в деяких школах радянських республік. Однак загальна система і рівень викладання залишалися досить низькими. Наприклад, у Таджикистані 1937 року з майже 5 тисяч шкіл російську викладали лише у 200.
Показники грамотності в окремих республіках також не вселяли оптимізму. Наприклад, у Чувашії ще до появи радянської влади населення майже не володіло не те що письмовою, а й розмовною російською.
Російську офіційно запровадили з другого класу початкової школи. Згодом вона з’явилася і в дошкільних освітніх установах. У неповних середніх і середніх школах мову починали вчити з третього класу.
Для тих, хто закінчував початкову школу, норми застосовували такі: вміння зрозуміти просту розмовну мову, описати навколишні явища, володіти основними навичками читання і письма. Для неповних середніх шкіл планка підвищувалася – тут вимагали навичок читання художньої літератури і швидкого розуміння розмови. Учні, які закінчували 10 класів, мусили не тільки читати художню та наукову літературу, а й вміти написати повноцінний твір.
Програма російської мови і літератури для радянських школярів у той час складалася переважно з російської класики, хоч і «розбавлялася» сучасними радянськими письменниками. Наприклад, у випускному класі читали як «Вишневий сад» Чехо-ва, так і вірші Маяковського. Крім великих романів на кшталт «Піднятої цілини» Шолохова, дітям пропонували пісні народів СРСР і національну літературу республік. При вивченні творів класиків потрібно було розповідати про «мерзотне життя» за царату, яке й привело до революційних настроїв у суспільстві. «Молода» ж література натхненно оповідала про успіхи у створенні держави робітників і селян.
Після смерті Сталіна у багатьох республіках скасували викладання корінної мови в російськомовних школах, а відсоток національних шкіл значно зменшився. Десятки років потому підручників на рідних мовах республік майже не залишиться – в міських школах використовували здебільшого російськомовну навчальну літературу. Теж саме торкнулося технікумів і ВУЗів. Єдині, до кого не дійшли руки у русифікаторів, – школи у сільській місцевості…
О. ЯСНІЙ