Ті, чиє дитинство припало на післявоєнні роки та навіть на сімдесяті – вісімдесяті, пам’ятають улюблені хлопчачі ігри того часу «у війну». Нехитра ідея копіювання «військових дій» з радянських фільмів, книжок або розповідей ветеранів створювала рухливу гру з елементами імпровізованих спортивних вправ. Чи не головним там був невигадливий та зрозумілий поділ учасників на умовних «наших» і «німців». Зрозуміло, бути «німцями» ніхто не хотів…
У дитячих іграх все доволі просто: важливо розуміти, хто свій, а хто чужий, де правда, а де кривда, добро чи зло? Проте діалектика життя, даруйте, демонструє інше: світ не чорно-білий, в ньому існують відтінки, і все в ньому дещо складніше, ніж у дитячій уяві.
Сьогодні, коли я чую поставлені цілком серйозно питання на кшталт «Велика Вітчизняна або Друга світова», «Росія – агресор?» або «Що відбувається на сході: війна чи громадянський конфлікт?», мимоволі згадую дитинство з «нашими» і «німцями». Спроба знайти прості відповіді на складні питання завжди була характерною особливістю людей або не дуже розумних, або надто цинічних. І будь-якій владі вигідно «зафіксувати» зручну для неї думку в головах людей, а потім цим маніпулювати.
Інша справа – наша держава нині. Пам’ятаєте, кілька тижнів тому автобус з поверненими з Китаю громадянами намагалися закидати камінням жителі Нових Санжар? До речі, підозра на зараженість ко-ронавірусом у жодного з прибулих до цього часу не підтвердилась. А днями пасажири, що прилетіли з Мілана (наразі найбільш ураженого інфекцією міста Європи) спокійно роз’їхалися по своїх домівках, не викликавши бодай найменшого інтересу ні влади, ні стурбованих громадян. Якою логікою можна пояснити таку різну реакцію суспільства на аналогічні ситуації? При тому, що мало не наступного дня держава, нарешті, почала вводити карантин, спрямований на боротьбу з коронавірусом.
Повертаючись до «наших» і «німців», можна згадати й «наругу» над колишнім коміком Сергієм Сивохо, який має позаштатний стосунок до РНБО і виголошував на організованому ним заході щось, що не подобалося сумнівним громадським активістам. Не знаю, що хотів повідомити новоспечений «державний діяч», тим паче, не розумію, кого Сивохо представляв, але вийшло негарно: врешті-решт він опинився на підлозі, пошкодив ногу і не на жарт перелякався. Та головне, що і він тепер знайшов своє місце у простому до примітивності українському класифікаторі статусів. Вибір там не надто великий: сепар, патріот, ватник, бандерівець…
Усе це нагадує запущені дитячі хвороби, симптоми яких у юнацькому віці насторожують. Ліки від них гіркі та неприємні. Головне, щоб ті, хто має їх прописати, перестали грати «у війну».
Володимир ПІСОЦЬКИЙ