Після розпаду СРСР у наших мізках зосталося чимало всілякого ідеологічного мотлоху. Зокрема й радянських міфів про непорушну дружбу народів-братів, їх безкорисливу допомогу одне одному. Але найбезглуздіший із них: у Країні Рад її «найголовніша республіка – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка – на правах старшої сестри всіх годувала та обігрівала материнською любов’ю». Комусь й досі здається, що так і було насправді…
Сьогодні спробуємо реально з’ясувати, хто й кого насправді годував у СРСР. Не секрет, що весь народ – представники 15 союзних республік – був однаково бідний. Він не бачив реальних грошей, які заробляв на своєму робочому місці. Величезну частину його доходів безсоромно прибирала до рук рідна держава, розповідаючи при цьому захоплюючі казочки про свободу та рівність.
Спочатку поглянемо, яким чином у країні розподілялося загальне благо, сформоване всіма трудящими. Ті, хто жив «при комунізмі», зазвичай люблять просторікувати про «спільний казан», у який всі республіки вкладали хто скільки міг, а потім ділили між всіма порівну.
Що ж то за «котел» такий щедрий був? Згідно з доповіддю ООН, союзні республіки (під завісу СРСР) мали такий ВВП (внутрішній валовий продукт):
у послідовності зменшення розмірів ВВП на душу населення у тисячах доларів (1990 р.)
■ РРФСР (17,5);
■ Латвійська РсР (16,5);
■ Естонська РСР (15,8);|
■ Білоруська РСР (15,6);
■ Литовська РСР (13,0);
■ Українська РСР (12,4);
■ Грузинська РСР (10,6)
■ Казахська РСР (10,1);
■ Молдавська РСР (10,0);
■ Вірменська РСР (9,5);
■ Туркменська РсР (8,6);
■ Азербайджанська РСР (8,3);
■ Киргизька РСР (7,2);
■ Узбецька РСР (6,6);
■ Таджицька РСР (5,5).
У сучасній економічній системі річний ВВП на душу населення, розділений на 12 календарних місяців, демонструє приблизну середню зарплату по країні. І це логічно – скільки людина виробила продукту, стільки ж має натомість отримати у вигляді доходу (з вирахуванням прийнятних податків). Але в Союзі все було зовсім інакше. Згідно з наведеною вище таблицею, наприклад, середньостистичний українець у 1990 році повинен був мати зарплату в $1250. За «офіційним» радянським курсом долара це становило близько 2100 рублів на місяць, а за неофіційним – ще більше. Однак середня зарплата в СРСР (у тому числі й в УРСР) не перевищувала 140-150 рублів.
Однак й до сьогодні ще живі міфічні видумки про те, що «стар-
ша сестра», як величали РРФСР, «всіх годувала». Аргумент проти цього економічного невігластва – різниця у ВВП Російської Федерації і, наприклад, «молодшого брата» Таджикистану, останнього у таблиці. Однак якщо в РРФСР доходи й були вищими, то це аж ніяк не означає, що ця республіка годувала інші, а самі росіяни отримували значно більшу платню. Згадані таджики мали отримувати близько $458 на місяць, натомість отримували все ті ж 140-150 радянських рублів.
А куди ж дівалася решта колосальних коштів? Зароблені про-
стими трудівниками гроші йшли на утримання величезної кількості дармоїдів, які розплодилися за часів радянської влади. А ще поруч з доволі успішними підприємствами у країні існували тисячі збиткових, дотаційних і просто непотрібних нікому виробництв. Крім цього, неймовірно величезні гроші без будь-якого дозволу народу витрачалися на всілякі військові авантюри, на кшталт війни в Афганістані, а також підтримку «комуністичного і робітничого руху», «волелюбних народів» чи не всього світу в їх боротьбі за свободу і незалежність.
Загалом, як бачимо, ніякого «годування» одних союзних республік іншими не існувало. Радянські громадяни по всій величезній країні однаково недо-отримували за свою працю – відрізнявся хіба що розмір коштів, які радянська бюрократія у них відбирала.
У порушеній темі про те, хто і кого годував в СРСР, є ще один чисто практичний аспект – а хто, власне, і де саме виробляв харчі? Левова частка всієї м’ясомолочної продукції, як відомо, вироблялася в Україні, країнах Балтії та Білорусі. У цих республіках ще
до 1917 року існували приватні місцеві виробництва, які випускали якісні ковбаси, сири та інші продукти харчування.
Після жовтневого перевороту більшовики просто безсоромно відібрали ці підприємства у законних власників. І що найцікавіше – населення цих республік, не говорячи вже про інші, за радянських часів практично не бачило продукції місцевих виробників. Наприклад, у Дніпропетровську не одне десятиліття працював найбільший в Україні м’ясокомбінат, а в м’ясних відділах міста та області були порожні полиці.
У якому напрямку зникало вироблене – багатьом працівникам підприємства не відомо й досі.
І, судячи зі збережених фото тих часів, точнісінько такі ж порожні полиці магазинів і гастрономів «прикрашали» всю неосяжну країну.
А Москва-столиця й справді годувала, точніше підгодовувала голодне населення навколишніх областей – Тверської (колишньої Калінінської), Владимирської, Рязанської, Тульської, Калузької, Смоленської, Ярославської та Московської – м’ясними виробами. Про електрички, що курсували у напрямку цих регіонів, народ навіть склав дотепну загадку: «Довга, зелена ще й пахне ковбасою». Адже омріяну ковбасу чи сосиски до столу росіяни з глибинки могли придбати лише у Білокаменній. Виручали їх згадані електрички та прилавки столичних гастрономів…
Такою залишалася реальність тих не таких вже й далеких часів «життя при найвищому суспільному ладі». Тож хто кого, а головне чим саме годував, сподіваємося, нам вдалося розібратися.
О. ЯСНІЙ