70 років тому в радянських вузах почали навчатися перші іноземні студенти. Наприкінці 1940-х ейфорія від спільної перемоги над фашизмом згасла – між колишніми союзниками не на жарт розгорілася «холодна війна». СРСР довелося шукати та плекати нових соратників. І не лише на ближню,а й на майбутню перспективи. Ось чому навчання іноземних студентів отримало пріоритет у державної політики…
Кремлівське керівництво усвідомило, що у війні ідеологій і боротьбі за сфери впливів у світі перемогти зможе лише той, хто поставить під контроль якомога більше регіонів планети. І вирішити це можна, поміж інших шляхів, підготовкою національних кадрів. Розрахунок був досить простий: з прекрасною освітою легше просуватися в соціальній і політичній ієрархіях своїх країн, займати там вищі державні пости. А потім свідомо віддати свої держави під вплив того, хто їх навчав і панькав.
Про те, наскільки важливо для керманичів держави було без передиху «кувати кадри» для братніх народів, красномовно свідчать цифри. Якщо
на початку 1950-х у 10 містах країни навчалися 5,9 тисячі іноземців, то до 1990 року, що передував розвалу СРСР, їх число сягнуло 126,5 тисячі (третій показник після США і Франції, у яких теж були свої «кузні»). І навчалися вони вже у 120 містах. Усього ж із 1949 по 1991 роки у радянських вузах освіту отримали понад півмільйона представників 150 країн.
До речі, в Союзі готували переважно інженерно-технічні кадри, такі спеціальності опановували 53% іноземних студентів. Решта — лікарі, фахівці сільськогосподарської сфери та майбутні політики.
Головними містами підготовки кадрів д ля країн другого і третього світу стали Москва, Ленінград і Київ. Найпрестиж-нішим вважалося навчання в Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби, заснованому в 1960 році.
Зрозуміло, що першочергово готувалися кадри для держав Варшавського блоку, який СРСР тримав під повним контролем. Однак не тільки д ля них. Не випали з поля впливу і країни Африки, Азії та Близького Сходу. Наприклад, азійські студенти складали 27% всіх іноземців. Це — другий показник після східноєвропейських і балканських країн з показником 33,2%. Вузівці з Близького Сходу та з Північної Африки становили понад 12%. Після них йшли майбутні диктатори Латинської Америки (11,8%).
Рівень, на який зміг поширити свій геополітичний вплив СРСР, можна оцінити, назвавши лише кілька імен випускників наших вузів. Серед них — глава Палестинської національної адміністрації Махмуд Аббас, колишній аспірант Університету дружби народів. Цей же заклад закінчив і президент Гондурасу в 2010—2014 роках Порфіріо Лобо. Президент Румунії в 1990—1996 і 2000—2004 роках Іон Ілієску навчався в
Московському енергетичному інституті. Президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш був випускником Азербайджанського інституту нафти і хімії. Список можна було б продовжувати, але не варто перевантажуватися статистикою. Досить лише сказати, що СРСР підготував чимало відомих президентів і революціонерів.
А в яких умовах гризли граніт науки іноземні студенти? Зрозуміло, що вони перебували у привілейованому становищі, і їхнє життя суттєво відрізнялося від життя звичайних радянських студентів зі «стипу-хою» у 40 рублів.
Почнемо з того, що існувало дві категорії іноземних студентів. Перша: поза конкурсом навчався син якогось африканського короля або близькосхідного шейха, який був на повному забезпеченні своєї держави або сім’ї. Друга (найбільш поширена): Союз пропонував тій чи іншій країні послуги у під готовці для неї майбутніх кадрів наукової, технічної, медичної або економічної еліти.
Спочатку абітурієнтів відбирала влада рідної країни.
Зрозуміло, що в цьому разі потрібно було мати як мінімум шкільну освіту (д ля Африки такий критерій значно звужував коло кандидатів). Після цього кожен із претендентів проходив прискіпливу співбесіду в представництві СРСР.
Нарешті «другокатегорій-них» щасливчиків відбирали. І для них відразу наставав справжній комунізм, якого, до речі, так і не дочекалися радянські люди. Адже Союз брав на себе абсолютно всі витрати на навчання і проживання кожного студента. Іноземців забезпечували авіаквитками, житлом у комфортних гуртожитках, харчуванням, теплим одягом — усім необхідним д ля навчання.
Радянські чиновники, які відповідали за процес відбору і подальшого навчання іноземців, всерйоз вважали, що їх підопічні на власному досвіді переконаються — радянські люди живуть, яку Бога за пазухою. Що і є незаперечним доказом переваги комуністичної ідеології над капіталістичною… Дехто з випускників й справді у це повірив і вертався на батьківщину каламутити власний народ революціями та проливати його кров.
Залишається додати, що розпад СРСР призвів до різкого скорочення числа іноземних студентів. Однак менш ніж за десятиліття їх стало більшати. І ця тенденція триває — зараз здобуття освіти в сучасній Україні стає все більш і більш престижним.
Сьогодні іноземні громадяни мають змогу навчатися у більш ніж 240 наших вищих навчальних закладів. Щорічно до навчання запрошуються студенти з-понад 150 країн світу, і їх кількість сьогодні перевищує 66 тисяч. У першу десятку за чисельністю іноземних вузівців в Україні входять Індія, Азербайджан, Марокко, Туркменистан, Нігерія, Грузія, Йорданія, Єгипет, Туреччина та Узбекистан.
Не пасе задніх і Дніпропетровщина. Сьогодні у її 15 вищих навчальних закладах, як повідомили в департаменті освіти і науки облдержадміністрації, освіту здобувають близько 1200 іноземних студентів. Зокрема, 40 представників 12 країн світу навчаються у Дніпровському аграрно-економічному державному університеті.
Але про революції вони вже давно не мріють…
О. ЯСНІЙ