8 листопада – святого великомученика Дмитра. Свято встановлене на честь Дмитра Солунського, який за християнську віру цього дня 306 року був пронизаний списами.
Він ріс у римській сенаторській родині у третьому столітті, коли за християнську віру жорстоко карали. Повнолітнім його призначають на місце батька — проконсулом Фесса-лонікійської області (нині Салоніки, Греція). Та замість того, щоб переслідувати християн, молодий керівник став відкрито навертати мешканців міста до Христової віри й викорінювати поганські звичаї.
Вшанування великомученика в Україні почалось відразу після хрещення Київської Русі. На початку 70-х років XI століття був заснований Дми-трівський монастир у Києві, відомий пізніше як Свято-Михайлівський Золотоверхий. Побудував його син Ярослава Мудрого — великий князь Ізяслав (при хрещенні дістав ім’я Дмитро).
Свято пов’язується із захистом рідної землі. На образах найчастіше бачимо святого Дмитра зі списом у руках.
Це день осінніх поминок. Поминають у церкві, вдома обідом, на цвинтарі запалюють свічки. Поминальний обід має подаватися ввечері: душі небіжчиків прийдуть уночі, щоб і собі попоїсти. Тому слід від кожної страви відкласти по ложці й поставити окремо, бажано під образами або на покуті. Поруч має бути вода й новий рушник — раптом якась душечка схоче напитися або помитися.
На Дмитра завершується весільний сезон. Як дівчина на порі лишилася незасватана, то рік для неї вважався втраченим. «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч комин витри» — до Дмитра перебирає женихами, а опісля згодна на будь-кого.
За народною уявою, Дмитро замикає землю-матінку й надає право господарювати на ній зимі:
«Затрубив святий Дмитро Та й покрив сніжком усі гори біло…» І буде в себе ключі тримати, аж доки за ними не приїде на білому коні весняний Юрій (6 травня).
Тетяна МАЛИШЕНКО