Рівно 80 років тому, 18 серпня 1941 року, за наказом з Кремля було підірвано греблю Дніпрогесу – гордості перших радянських п’ятирічок. Як і в багатьох інших містах СРСР, готуючись покинути Запоріжжя, радянське командування застосувало тактику «випаленої землі», яку 3 липня 1941 року проголосив особисто Сталін. Згідно з його вказівками, на територіях, що залишалися ворогу, передбачалося знищення всіх промислових і ресурсних баз, аби гітлерівці не могли ними скористатися. Доля цивільного населення на окупованій території нікого не цікавила…
Вже через тиждень після початку німецько-радянської війни Червона Армія відійшла на укріплені рубежі кордону 1939 року, де не зуміла закріпитися. І вже 10 липня була змушена відступити з Житомира, 30 липня – з південних районів Київської області. А після оточення у котлі під Уманню 2 серпня практично не могла чинити опору німецькій групі армій «Південь», яка до середини серпня вийшла до Дніпра на більшій частині його течії від Києва до Херсона.
Зрозумівши, що Запоріжжя ось-ось впаде, з міста почали евакуювати найцінніше промислове обладнання та вирішили вивести з ладу Дніпрогес. Запропоноване фахівцями станції переведення генераторів у режим самоспалення при працюючих з повним навантаженням турбінах у Москві розцінили як малоефективне. 15 серпня під загальною охороною полку НКВС інженерним батальйоном Дніпро-гес замінували 20 тоннами толу.
До речі, напередодні підходу гітлерівців до Запоріжжя будь-які чутки про наближення німців вважалися панікерськими і каралися розстрілом. Робилося це без суду і слідства озброєними патрулями, прямо у дворах житлових будинків.
18 серпня до міста прорвалися дві німецькі танкові дивізії, а штурмові групи захопили запорізькі передмістя на правому березі та острів Хортиця. З радянського боку місто боронила щойно сформована 274-та стрілецька дивізія, підпорядкована 12-й армії Південного фронту і підсилена двома артилерійськими полками й дрібними підрозділами.
Це з’єднання мало низьку боєздатність і в перших же зіткненнях з німцями було повністю деморалізоване. Частину дивізії зосередили на Хортиці, інша – зайняла оборону на лівому березі Дніпра. Гарантії, що ненавчені й морально незагартовані солдати втримають оборону, не було жодної. Стало зрозуміло, що відлік часу, коли Запоріжжя повністю захоплять німці, йде на години.
Того ж дня – після отримання інформації про прорив гітлерівських дивізій західніше Запоріжжя і висадку на Хортиці повітряного десанту – був здійснений підрив Дніпрогесу та залізничного моста через Дніпро. Вибух зруйнував машинний зал електростанції, а в греблі утворився пролом понад сотню метрів у довжину (при її загальній довжині 600 метрів).
Операція проводилася у режимі надзвичайної секретності. Виконавців, чиї дії були розцінені як самодіяльність та диверсія, заарештували (пізніше їх звільнили після втручання Генштабу). Адже про запланований підрив не попередили ані цивільно-партійне керівництво Запоріжжя, ані військові підрозділи, які плотиною евакуйовувалися на лівий берег Дніпра. Що вже казати про війська, що знаходилися на південь від міста.
Різке скидання води з напірного водосховища через пролом у греблі призвело до загибелі мирних жителів з прибережних сіл по обидва береги Дніпра і червоноармійців, які знаходилися в зоні повені, що сягнула десятків кілометрів. Хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і навіть дісталася сусідніх міст – Марганця й Нікополя (близько 80 кілометрів вниз за течією Дніпра).
Лише зараз українські історики отримали документальні докази, що дніпровська хвиля поглинула близько ста тисяч осіб: 80 тисяч місцевих жителів і біженців із сусідніх регіонів, близько 20 тисяч радянських бійців і командирів, які не встигли покинути місто. Наведені цифри взяті не «зі стелі» – вчені та пошуківці Запоріжжя, Дніпра і Нікополя вже мають переконливі докази масових людських жертв після вибуху греблі.
Німецьке командування оцінювало свої втрати в живій силі у 1500 вояків.
Стратегічної мети, задля якої підривався Дніпрогес, досягнути не вдалося. Обміління Дніпра вище Запоріжжя лише полегшило німцям налагоджування понтонних переправ, а повінь нижче по ріці ускладнила евакуацію на Лівобережжя радянських військ, значна частина яких опинилася у полоні.
І все ж принаймні один позитивний результат для радянської сторони в усій цій трагічній історії був. Знищення греблі та мостів уповільнило подальше просування неприятеля в районі Запоріжжя.
Між іншим, вже влітку 1942-го греблю повністю відновили німецькі інженерні підрозділи, і станція запрацювала на привезеному з Німеччини обладнанні.
Вдруге Дніпрогес було підірвано наприкінці 1943 року. Цього разу вже відступаючими підрозділами фашистів. І теж лише частково (постраждали машинний зал, пульт управління, електрогосподарство та аванкамерний міст). План повного знищення греблі гітлерівцями був реалізований не повністю – радянським саперам і розвідникам вдалося пошкодити частину проводів, проведених до детонаторів. Однак це не завадило керівництву СРСР включити підрив німцями греблі Дніпрогесу в перелік звинувачень на Нюрнберзькому процесі.
О. Ясний