Це на Сході, особливо в Китаї, традиції чаювання формувалися віками. Там навіть порцеляну виготовляли для цього дійства спеціальну. Не кажучи вже про секрети збирання, майстерність заварювання та своєрідні ритуали пригощання. В СРСР все було навпаки – конвеєрні «гранчаки», недбале приготування напою в закладах громадського харчування та постійний дефіцит справжнього чаю для власного народу.
У період 1917-1923 років Радянська Росія пережила «чайний» бум: вживання алкогольних напоїв офіційно заборонили «сухим законом», а робітники промислових підприємств та армійці забезпечувалися чаєм безплатно. Навіть створили спеціальну організацію «Центрочай» – вона займалася розподілом продукту з конфіскованих складів. Запаси там залишалися настільки значними, що п’ять років не було необхідності закупати чай за кордоном. Тоді ж взялися і за підйом власного виробництва.
До кінця 70-х в СРСР площа під чайними плантаціями досягла 97 тисяч гектарів. У країні існували 80 сучасних підприємств чайної промисловості. Тільки в Грузії – основному виробнику – виготовлялося 95 тисяч тонн на рік. А до 1986 року загальне виробництво в країні досягло 150 тисяч тонн.
Союз перетворився ще й на країну-екс-портера – грузинський, азербайджанський і краснодарський чаї надходили до Польщі, НДР, Угорщини, Румунії, Фінляндії, Чехосло-ваччини, Болгарії, Югославії, Афганістану, Ірану, Сирії, Південного Ємену, Монголії.
Потреба радянських громадян задовольнялася власним виробництвом – у різні роки, бувало, до трьох четвертих.
У згадані 70-і на рівні керівництва країни визріло рішення про спеціалізацію районів, придатних для чайного виробництва. Планувалося вилучити землі, що використовуються для вирощування інших сільгоспкультур, і передати їх під вирощування чаю. Однак не судилося. Більш того – під приводом механізації у Грузії практично повністю припинили ручне збирання чайного листа, перейшовши на машинне. Це відразу ж призвело до зниження якості продукції.
До 1970 року ще тривав імпорт чаю з Китаю. Згодом почалася його закупівля в Індії, Шрі-Ланці, В’єтнамі, Кенії, Танзанії. Оскільки якість грузинського чаю, у порівнянні з імпортним, залишалася невисокою, активно практикувалося змішування імпортних чаїв з грузинським. У результаті з’являвся продукт прийнятних якості й ціни.
На початку 80-х у звичайних магазинах купити чистий індійський або цейлонський чай стало вже практично неможливо: адже його завозили вкрай рідко і невеликими партіями, тому миттєво розкуповували. Іноді індійський завозився в їдальні та буфети підприємств і установ. У магазинах зазвичай продавали низькосортний грузинський. Зрідка продавалися й такі марки:
чай № 36 (грузинський + 36% індійського); чай № 20 (грузинський + 20% індійського), краснодарський чай (вищий сорт); грузинський чай (вищий, перший та другий сорти).
Якість грузинського чаю, до речі, не лізла ні в які ворота. «Другий сорт» взагалі нагадував тирсу, в ньому траплялися шматочки гілок (їх називали «дровами»), він пах тютюном і мав огидний смак.
Більш-менш нормальним чаєм, який можна було смакувати, вважався «Чай №36». Коли його «викидали» на прилавки, тут же утворювалася черга. І давали його виключно «по дві пачки в одні руки». Зазвичай таке бувало в кінці місяця, коли магазину потрібно було терміново «добрати план». Однак стограмової упаковки вистачало максимум на тиждень.
Індійський завозився оптом і фасувався на чайних фабриках в стандартні пачки «зі слоном» по 50 і 100 грамів. І далеко не завжди чай, що продавався як індійський, дійсно був саме таким. Частенько під виглядом «індійського чаю першого сорту» продавалася суміш, до складу якої входило: 55% грузинського, 25% мадагаскарського, 15% індійського та 5% цейлонського чаїв.
Власне виробництво чаю після 1980 року істотно знизилося, а якість погіршилася. Прогресуючий товарний дефіцит торкнувся і товарів першої необхідності, у тому числі чаю. При цьому внутрішні економічні процеси в СРСР збіглися із загибеллю індійських і цейлонских чайних плантацій (підійшов до завершення черговий період їх росту) та підвищенням світових цін. У результаті чай, як і низка інших продуктів харчування, майже зник із вільного продажу та став продаватися за талонами. Лише щось низькосортне зрідка можна було купити вільно.
Згодом став закуповуватися турецький чай, який дуже погано заварювався. Зате він вільно продавався у великих розфасовках і, як не дивно, без талонів. У ці ж роки в продажу масово з’явився і зелений чай.
Окрема розмова – чай, що подавався в їдальнях і поїздах далекого сполучення. Коштував він три копійки, але краще його було не пити. Особливо в їдальнях. «Готувався» він так – бралася стара, вже неодноразово заварювана заварка, до неї додавалася харчова сода і все це перекип’ячувалося хвилин п’ятнадцять-двад-цять. Якщо колір виходив недостатньо темним, додавався палений цукор. Жодні претензії до якості зазвичай не приймалися: «не подобається – не пий». Багато хто й не пив – брав замість чаю компот чи кисіль.
Виробництво чаю, як і багато ще чого із продуктів харчування, в СРСР було наочним показником поступової деградації всієї економіки країни. З одного кілограма того ж чаю, наприклад, фальсифікували п’ять кіло, з яких у торгівлю пускали два, а три йшло «наліво».
У підсумку на паперах-звітах виходило значне перевиконання плану. А це – ордени, премії, мільйони рублів у тіньовій економіці та… тирсові суміші радянським покупцям.