Він сам розповідає, що за відсутності бажання міг би до війська не йти – адже проблеми зі здоров’ям дозволяли. Але не розумів, як можна не записатися до війська, ховатися, ставати «ухилянтом». Коли ворог загрожує всьому, до чого ти звик з дитинства і що любиш всім серцем…
– Довго не вагався, просто відчув, що йти обов’язково треба, – каже хлопець. – Інакше складно потім себе поважати…
Артем просто дихає позитивом – попри перенесений біль та тяжке поранення, отримане на Маріупольському напрямку. І за настроєм та зовнішнім виглядом дивно нагадує літературного героя, якого давним-давно «намалював» класик. Пам’ятаєте: «Очі у нього – наче волошки в житі…» Суцільний позитив. Справжнє диво серед жорстокої війни, що йде вже далеко не перший рік.
«Титан» з Кам’янського, яке колись називали містом Прометея. Погодьтеся, є в цьому певний символізм. Навіть якщо достеменно не знаєш, якого саме кольору в нього очі – за класиком чи ні…
Вирішальне значення має зовсім інше. Через два місяці в навчальному центрі та тиждень полігону підрозділ, до якого потрапив Овчаренко, – вже на передовій.
– До ворогів було рівно 40 метрів, – розповідає Артем. – Дві посадки і вони підпалили очерет. Дихати нема чим, у тепловізор зовсім нічого не видно… Справжнє пекло!
У цей момент хлопця було поранено. Добре пам’ятає два фонтани крові з ноги, куди застрягли уламки снаряда. – Думаю, все – точно мінус одна нога, – згадує він. – Лікарі потім казали, що мені дуже пощастило…
З бою Артема все ж таки витягли. Ампутацію зробили в Запоріжжі – попри старання медиків, врятувати ногу не вдалося.
Протезування виконували вже у Львові. До цього часу воїн встиг звикнути і якимось неповноцінним себе не відчуває. Від слова «абсолютно». На протезі не зациклюється. Намагається радіти життю, поки воно триває і частіше посміхатися. А посмішка в нього – дивовижна!
– Треба на повну використовувати можливості, які нам надала доля. Жити далі – це головне, – каже Овчаренко вже цілком серйозно. – Вчитися треба неодмінно. Інакше без освіти ніяк…
Планів у хлопця багато. Принаймні вступити до магістратури і успішно її закінчити – як мінімум. А потім йти далі та вдосконалюватися, поки є сили, можливості й бажання.
Проте «вдосконалюватися» для Артема має відразу кілька рівнів. Головний – опанувати власне тіло, адже навіть найкращий протез не дорівнює живій здоровій нозі. Допомагають фахівці з лікувальної фізкультури, але найбільше – власне бажання і прагнення перемогти за будь-яку ціну.
– Навіть є чим похвалитися. Ходив навіть без палиці, а з палицею – взагалі досить упевнено. Однак немає межі у досконалості! – трішечки хвалиться він.
І вже звично посміхається. Та ще й додає: – Тримайтеся, хлопці! У нас просто не може не вийти.
Любомир ЛОГОВЕНКО