8 грудня 2017 року пішов у вічність легендарний редактор «Зорі»(1976–2000 рр.)
Невиліковна хвороба, ускладнена незборимою інерцією ув’ядання, наполегливо знищує найвідповідальніші вузли мого організму, наближаючи неминуче прощання з життям. Уявляю собі всі залежні від цієї невеселої ситуації специфічні клопоти рідних, близьких та й багатьох колег по роботі. Тож хоча б бодай трішки зменшити невідворотне емоційне і фізичне перевантаження безпосередніх учасників печального дійства, вирішив наперед підготувати до друку традиційний, але ж, розумію, досить незвичний, автонекролог.
…Жив і працював, як веліла совість, генетично визначена батьками. Вдалось здобути дві вищі освіти: педагогічну мовно-літературну Кіровоградського інституту ім. О. С. Пушкіна і суспільно-політичну – в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві, що ґрунтовно не могло не збагатити професійні підвалини виплеканої ще змалку схильності до газетярської роботи.
Попрацювавши у місцевій пресі Кривого Рогу, там же власним кореспондентом Радіотелеграфного агентства України і ТАРС, був призначений редактором «Зорі».
З першого ж дня прагнув колективними зусиллями поліпшувати її традиційні якості оперативного інформатора, порадника та щирого співрозмовника з читачами.
Одночасно майже тринадцять років очолював обласну організацію Спілки журналістів України.
Отак у буденних, зігріваючих душу досягненнях, а, бувало, і прикрих невдачах, пощастило тримати кермо видання двадцять чотири роки. Стільки, до речі, не вдалося встояти на доволі гарячому і часом дуже хиткому редакторсько-капітанському містку жодному з моїх попередників.
Спасибі громадськості і державі, яка несподівано високо оцінила мій особистий внесок у роботу, нагородивши званням заслуженого журналіста України, орденами «Знак Пошани» та «За заслуги» III ступеня, багатьма медалями, пам’ятними іменними подарунками. І ще – зустрічами з цікавими людьми, від відомих державотворців і політиків до Папи Римського Іоанна Павла ІІ у Ватикані.
Опинившись на пенсійному узбіччі, продовжував, як моглося, посилати до світла «Зорі», що стала навіки рідною, власні творчі іскорки. За порівняно короткий строк після мене кілька разів змінювались її головні редактори. І кожного з них сердечно вітав з почесною посадою, кожному без найменших у подібних випадках ревнощів чи й заздрощів щиро зичив належної відповідальності перед передплатниками, а значить, і подальшого підвищення популярності газети.
Ті ж самі заповітні побажання адресую новій молодій команді керівників і впевнений: все те, чого не вдалося здійснити нам вагомого, доброго, зумієте досягти ви, наші наступники і спадкоємці!
Залишаючи цей подеколи нелегкий, та все ж прекрасний світ, гадаю, не відмовите і в останньому зверненні до всіх, хто мене ще не встиг забути. Ми з вами йшли разом майже чверть віку. І радість, і горе ділили на всіх. Ніхто не міг збити нас з пантелику, хоч мали на серці і совість, і гріх…
Спасибі вам, друзі, за довготерпіння, за ваш щиросердий останній уклін. Хай вічними будуть всі цінності спільні – зорянські традиції всіх поколінь.
Я жив серед тих, хто на щедрість багаті, та випало й недругів часом тримать. До них вже не маю ні зла, ні симпатій. І знаю: таких поміж вас не було і нема…
Старався, як міг. Та чимало накоїв: крутився безтямно, палав. І згорів. Ось чому – найперше! – міцного здоров’я бажаю всім вам і сучасній «Зорі». Лишаю у спадщину (в цьому теж є потреба) любов, поцілунки та палкі обійми.
Хай сяє над кожним із вас чистеє небо! Прощайте назавжди!
Навіки-віків.