60 років тому почалася знаменита одіссея радянських солдатів-будбатівців. 49 днів провели вони у Тихому океані без їжі та води. Після дивовижного порятунку про подвиг Зіганшина, Федотова, Крючковського і Поплавського знала вся Країна Рад.
. ..Історія ця бере початок на Курильскому острові Ітуруп, де 17 січня 1960 року ураганний вітер зірвав зі швартування самохідну танкодесантну баржу Т-36 і погнав її у відкритий океан. У той момент на борту перебував екіпаж із солдатів будівельного батальйону — молодший сержант Асхат Зіганшин, рядові Іван Федотов, Анатолій Крючковський і Пилип Поплавський. Ніхто з них навіть припустити не міг, що через лічені години доля піднесе випробування, які перевернуть усе їхнє життя.
— Ми повідомляли по рації, що нас відносить в океан. Проте чули — не хвилюйтеся, ми вас знайдемо, — згадував один із «робінзонів» киянин Крючковський. — Потім рація вийшла з ладу, і почався дрейф. Двигуни залило. Тож повернутися на берег у такий шторм ми вже не змогли. На судні з провіанту мали лише близько відра картоплі, буханець хліба, банка тушонки, пачка цигарок і кілька ложок крупи, а діжку з питною водою з палуби змили хвилі…
Пошукова операція дійсно проводилася, і зараз вже складно сказати, чому вона виявилася безуспішною. Рідним військових повідомили, що ті пропали безвісти. Але всі місця, де могли з’явитися солдати, взяли під спостереження.
— Доки нас жбурляло по океану, у батьків перевіряли підвали та горища — а раптом ми дезертирували і ховаємося від військової служби, — розповідав в одному з інтерв’ю Зіганшин. — Цікаво, яким чином, на думку особістів, ми могли дістатися материка, а потім перетнути всю країну непоміченими?
Дрейф тривав з 17 січня по 7 березня. В останній день баржу з голодними, але живими радянськими солдатами зафіксували радари американського авіаносця «Кірсадж», з якого і прийшла несподівана допомога.
До цього увесь убогий запас провіанту був з’їдений. Бранці океану намагалися їсти мило і зубну пасту, шкіряні вироби. Спочатку з’їли шкіряний ремінець від годинника. Потім — нижню частину солдатських чобіт різали на тонкі смужки, змащували солідолом і ковтали. (Коли їх врятували, важили вони не більше 40 кілограмів — кожен втратив у вазі як мінімум по 30 кіло).
— Коли нас підняли на авіаносець, військовий лікар сказав: їжа, яку ми вживали під час дрейфу, нічого не давала, — вів гірку оповідь Крючковський. — Просто, мовляв, у нас був такий настрій — вижити! За висновком американських медиків нам залишалося жити ще добу-дві, якби «Кірсадж»» нас не підібрав.
Коли врятованих підняли на борт, Зіган-шин заявив, що їм нічого не потрібно, окрім палива та продуктів. І що вони самі доберуться додому. Але про це навіть мови не йшло: воїни перебували на межі життя і смерті. Американців вразило, що радянські солдати і в такому стані зберегли самодисципліну — коли їм запропонували їжу, вони не накинулися на неї, а спокійно передавали тарілку товаришам. Та й їли небагато, розуміючи, що від більшої порції можуть померти.
Незважаючи на непримиренні ідеологічні розбіжності, екіпаж авіаносця дбав про «мореплавців не з власної волі». Навіть командир авіаносця щодня справлявся про їхнє здоров’я. Врятованих годували за спеціальною дієтою, за їх станом стежив лікар. А щоб «гості» не нудилися, показували кіно і крутили музику.
Коли хлопці дещо зміцніли, на борту авіаносця провели прес-конференцію. Радянських журналістів, звісно, там не було. Але зателефонував кореспондент «Правди» Борис Стрельников і попередив відважну четвірку, щоб тримали язика за зубами.
Один із американських журналістів запитав, чи не боїться четвірка вертатися в СРСР, і запропонував залишитися в Штатах. «Хочемо повернутися на Батьківщину, що б потім з нами не трапилося», — рішення екіпажу виявилося одностайним.
Про щасливий порятунок четвірки держдепартамент США сповістив радянське посольство у Вашингтоні вже через кілька годин після того, як ту підняли на борт авіаносця. А в Кремлі цілий тиждень вирішували — герої ці солдати, чи зрадники. Коли нарешті визначилися, в «Известиях» з’явилася стаття «Сильніше смерті».
Удома, в аеропорту, їх чекав натовп людей. «Мандрівників» зустрічав глава держави Микита Хрущов. Міністр оборони Малиновський подарував кожному штурманські годинники — «щоб більше не блукали в океані», і особливим наказом звільнив їх у запас. Крім того, герої отримали ордени Червоної Зірки.
Потім були численні виступи на комсомольських заходах, зустрічі з трудовими колективами, навіть мішки листів. Про відважну четвірку говорив увесь світ.
Татарин Зіганшин, росіянин Федотов, українці Крючковський і Поплавський спілкувалися все життя, а ось зі своїми рятівниками так більше і не зустрілися.
О. ЯСНІЙ