Коли ще не було «Нової української школи», подолати неписьменність у колишньому СРСР допомагали лікнепи та… жорсткі заходи до неуків

У радянські часи на всі лади кляли «спадщину царизму» – поголовну неписьменність. І дійсно, на початку XX століття грамоту опанували лише 21,1% вірнопідданих імперії. Ось чому чине першими кроками Країни Рад стало викорчовування «ганебного явища».Так і з’явилося у вжитку нове поняття «лікнеп» (ліквідація неписьмен-П – масове навчання негаамотних лоиослих читанню та писанню.

Лікнеп в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (так офіційно звалася Україна у 20-х роках) був започаткований постановою РНК республіки «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921 року. Згідно з нею населення країни у віці від 8 до 50 років, яке не вміло писати та читати, було зобов’язане навчатися грамоті, а писемне — у порядку трудової повинності (з оплатою педагогічної праці за нормами працівників освіти) — повинно було навчати грамоті неписьменних. Особи, які ухилялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися, притягалися до кримінальної відповідальності. Неписьменні робітники, які навчалися грамоті, звільнялися на 2 години з роботи для навчання зі збереженням оплати праці.

Для проведення занять з ліквідації неписьменності надавалися приміщення — народні будинки, клуби, церкви й навіть приватні будівлі та кімнати на промислових підприємствах і в радянських закладах. Спочатку кампанія проводилася за загальнодержавні кошти. Але у 1923 році, через дефіцит загальнодержавного бюджету, її фінансування було переведено на місцеві бюджети та кошти громадських організацій. З цього ж року кампанія здійснювалася в контексті українізації політики. Тоді ж було скасовано трудову повинність грамотних щодо навчання неписьменних, а також засуджено примусові заходи залучення неписьменних до навчання.

У 1924 році було створено Всеукраїнське відділення Всесоюзного добровільного товариства «Геть неписьменність!», на яке покладалося завдання сприяння органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю, а також з малописьменністю. Товариство діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!».

Згідно з планами кампанії першочергово — до 1 травня 1925-го — мала завершитися «остаточна ліквідація неписьменності» членів сільрад, профспілок, комітетів незаможних селян, а також допризовної молоді. Для решти працездатного населення термін лікнепу подовжувався до 7 листопада 1927 року.

До навчання дорослих залучалися професійні викладачі, вони мали щоденно працювати в школах лікнепу по 2 години додатково до основної роботи. Однак фахівців не вистачало і тому були створені спеціальні курси та проводилися семінари прискореної підготовки вчителів для шкіл лікнепу.

Для боротьби з неписьменністю не вистачало букварів з новим політичним змістом. Швидкому вирішенню цієї проблеми завадила тогочасна паперова криза. У зв’язку з цим навчання здійснювалося за текстами газети «Геть неписьменність!». Перші нові абетки побачили світу 1923-24 роках російською. Невдовзі їх переклали українською, проте тиражувати в належній кількості не змогли.
Результативність навчання в закладах лікнепу обмежував короткий термін навчання, а також нерегулярні відвід ування занять учнями, спричинені низьким рівнем їхнього матеріального забезпечення, сезонністю праці та високою плинністю робочої сили в деяких галузях народного господарства. Багатьох учнів відштовхували від навчання примусові методи, а також заідеологізований та антирелігійний зміст навчальних програм.

Щоб заохотити населення до оволодіння писемністю, було запроваджено систему стимулюючих заходів. Причому не лише для робітників, а й для селян — тих із них, які ставали учнями лікнепу, позачергово обслуговували на державних млинах, страхували їхнє майно на пільгових умовах та надавали інші господарські переваги.

Для випускників лікнепу було встановлено обов’язкову перевірку їхніх знань з врученням посвідчень. Водночас було розширено кількість пільг для дорослих неписьменних, які регулярно відвідували школу лікнепу та успішно проходили її програму. їм надавалися 3% скидки на театральні квитки, а також право на позачергове отримання продуктів та промислових товарів у магазинах кооперації і міськ-торгу. Крім того, для випускників-відмінників призначалися спеціальні премії — грошові, товарні, у вигляді путівок у санаторії тощо. Надавалися гарантії для шкільної освіти підлітків з родин робітників та незаможних селян.

На запланований час завершення лікнепу (1927 рік) основами грамоти оволоділо лише 52,6 % населення України. На селі неписьменними залишалися третина чоловіків і дві третіх жінок. Завершення лікнепу довелося відтермінувати.

У1929 році було поновлено практику залучення грамотних громадян до безоплатної роботи в лікнепі. До такої роботи в обов’язковому порядку, з кримінальною відповідальністю за ухилення (ст. 202 Карного кодексу), могли залучатися всі грамотні громадяни у віці від 16 до 50 років, не позбавлені виборчих прав. У цілому ж у 1928-29 навчальному році план ліквідації неписьменності населення було виконано лише на 12 %, у наступному — на 25 %. У повному обсязі отримувала знання лише половина тих, хто навчався. До речі, за критерій письменності слугували дві вимоги — читати по складах і написати своє прізвище.

Згідно з даними всесоюзного перепису 1939 року, грамотного населення в було 90,4 % серед мешканців міст і 82,2 % — серед мешканців сіл. Незважаючи на ці дані перепису (вони, однак, не були оприлюднені), керівництво країни на весь світ заявило про «суцільну грамотність населення» СРСР й успішне виконання кампанії лікнепу.

У повоєнний час на приєднаних до УРСР землях кампанію лікнепу було продовжено до 1954 року. Згідно зі статистичними даними, у 1959 році грамотне населення в республіці становило 93,5 %.

О. ЯСНІЙ