Інколи в житті буває так, що світ немилий. Здається, все навколо змеркло, втративши кольори. Немає ні сил, ні надії… І раптом зблисне в темряві мить, яка осяйне вірою. Зустріч, що переверне долю. подарує велике диво – любов.

 У журналістських буднях доводиться зустрічатися з багатьма людьми, інколи забуваються ті чи інші життєві сюжети. Та Галину впізнала одразу. Та ж сама струнка постать, не по роках натруджені руки. Лише очі тепер світилися по-новому. Тією особливою радістю, коли людина просто щаслива.

– Пам’ятаєте мене? – щиро всміхається ще з порога Галина. – Я до вас колись приїздила в редакцію, зверталася зі своєю бідою, – починає переповідати мені свій давній біль.

Перериваю жінку. Для чого ворушити сумні спогади? А їх на долю Галини випало немало.

Жила, як і більшість жінок у селі. Одвічна, з ранку до вечора, робота. Разом із чоловіком тримали чимале господарство, живність, обробляли паї. У сім’ї вже підростав синок. Тієї осені саме пішов до школи. Мріяли про донечку …

Чоловік трапився Галині добрий, непитущий. Усе для дому старався. І дуже хотів купити машину.

– Ось іще вторгуємо грошей за живність, докладемо до того, що вже назбирали, і купимо легківку. Правда ж, Галинко, здорово буде?! Поїдемо куди схочемо, Павлуся повеземо…

Галина не перечила. Тож коли на їхньому подвір’ї з’явилося новеньке авто, тішилася разом із Василем та малим Павлусем. Якби ж то знала, чим обернеться для неї ця радість…

Якось у суботу звечора до них заглянула сусідка.

– Чула, ви до міста на ринок збираєтеся. Може б, і мене взяли з собою? Продам яблучок, вторгую онукам на гостинці. І собі дещо треба купити.

Узагалі-то, Галина поїздки не планувала. Але, власне, чому б і ні? Василеві нової куртки треба, і Павлусеві з одягачки можна буде щось прикупити та й під ялинку якусь іграшку треба, новорічне свято вже не за горами. Василь підтримав дружину:

– А що, поїдемо! Погоду обіцяють на вихідні хорошу, ні морозу, ні хуртовини, ні ожеледиці.

– І Павлуся візьмемо, – додала Галина, – хай місто подивиться.

Виїхали на світанку. Найбільше радів Павлусь – чи не вперше в житті дорослі взяли його з собою в таку «подорож». Дорослі розповідали смішні історії, Павлик сміявся й собі охоче ділився, як учителька вчить їх, першачків, писати літери й цифри. А Сашко, друг, пише лівою. Ось він розкаже Сашкові про поїздку, ото заздрощів буде… Раптом…

Раптом нічого не стало. Ні їхнього щасливого сміху, ні жартів у машині. Лише суцільна темрява і біль. Галина отямилася в лікарні. Як і сусідка – дуже покалічена, але жива. А Василя із Павлусем на цьому світі вже не було. ЇЇІхній автомобіль підім’яла під себе вантажівка, яку чомусь винесло на зустрічну смугу.

Відтоді для Галини померкло світло. Вона ніби не жила. Механічно вставала вдосвіта, щось намагалася робити. Вдень ще якось трималася. Найстрашнішими ж були ночі – довгі, нестерпні, болючі. Просила в Бога смерті. На що їй жити, для кого?.. …

І якби не цей маленький хлопчик… Він був таким схожим на її Павлуся.

Галина зустріла його в інтернаті. Від громади села вони збирали для цього дитячого закладу гостинці-«миколайчики» до свята Миколая. Разом з кількома односельцями поїхала до інтернату і Галина.

…Білявий синьоокий хлопчик самотньо стояв біля вікна. Щось видивлявся у великому незнаному світі.

– Як тебе звати? – ніжно погладила дитячу голівку Галина.

– Павлусь…

Хлопченя глянуло на Галину  своїми сумними оченятами, і враз припало до неї:

– Ти… Моя мама? Ти прийшла по мене?

У Галини затремтіло і, водночас, завмерло серце. Пригортала хлопчика до грудей, а з очей капали і капали сльози. Разом із ними спадав і страшний тягар, який нестерпно тиснув груди, і вона, чи не вперше за багато часу, відчула дивне полегшення в душі.

– Це мені Господь послав цю дитину, щоб ми зайшли один одного і не були сиротами в цьому світі…

Після цього Галина приїхала до редакції. Разом із нею ми телефонували в різні інстанції, цікавилися, які довідки, документи необхідно зібрати, щоб усиновити дитину. Галина переймалася: чи не завадить усиновленню те, що вона сама, що в неї немає чоловіка? Я втішала її, що там, у службі опіки, теж працюють люди, вони все зрозуміють… У Галини начебто відлягло від серця.

А потім вона зникла. Не телефонувала, не приїздила. Інколи, згадуючи Галину, на думку спадало те, що вона, напевно, передумала. У житті все так непросто…

І ось Галина в редакції.

– Тепер я інша, правда? Це все Павлусь… Він повернув мене до життя. Тепер мені є для кого жити, кому віддавати тепло і любов…

Галина розповідає, який чудовий у неї син, пішов уже до першого класу, старанно вчиться в школі, вчителька каже: такий розумничок! А що вона не давала про себе знати, то вже так якось вийшло. Нечасто вибирається вона з села, вдома клопотів вистачає. Тепер усе господарство на ній. Але нічого, ось підросте син…

Галина щиро посміхається, а її очі випромінюють таке тепло, яке буває тільки в щасливих матерів.

Людмила ТИТАРЕВА, Царичанка