Мешканка Кривого Рогу дбайливо зберігає український костюм своєї бабусі, з яким пов’язана драматична історія її родини

Ірина КАДЧЕНКО

Зазвичай у казках щасливі родини мають трьох синів. А у Мотрони Леонтіївни та Василя Митрофановича Григорашів, які жили в 30-х роках минулого століття у власному маєтку під Павлоградом, було  три красуні-донечки: 16-річна Ніна, 15-річна Ганна та 13-річна Люся.

Але 36-річна Мотрона чекала ще на одну дитину. Життєрадісна і товариська, артистка і рукодільниця, вона навіть в останні тижні  вагітності не сиділа склавши руки. Дошивала собі ошатний український костюм — готувалася до 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка, творчість якого в інтелігентній і освіченій родині Григорашів дуже цінували.

Єдине, що турбувало Мотрону, яка мала хорошу інтуїцію і часто бачила віщі сни, — тривожне сновидіння, що повторювалося кожної ночі. У ньому завжди був лабіринт, з якого вона, як не намагалася, ніколи  не могла вийти. Той сон виявився пророчим: народжуючи четверту доньку, молода жінка померла від зараження крові.

Щоб пересилити біль, вона до останнього співала українські народні пісні. Малятко, яке мимоволі стало причиною трагедії та  не побачило своєї мами, назвали Шурочкою. Молодша дочка стала улюбленицею батька. І саме їй, коли вона виросла, дістався у спадок «шевченківський» костюм матері.

— Кілька років тому моя мама, Олександра Василівна, передала вбрання мені, — розповідає онука Мотрони, завідувач кафедри  англійської філології Криворізького педуніверситету, доцент, кандидат педагогічних наук Ірина Зоренко. — Я була вражена  акуратністю роботи, якістю тканини й тим, як прекрасно вціліли всі деталі костюма. У цьому, напевно, заслуга дідуся, котрий зберіг його як пам’ять про кохану.

Але костюм ще цінніший тим, що він — одна з небагатьох родинних реліквій, збережених до сьогоднішнього дня. Адже сім’я дідуся і бабусі, судячи зі спогадів маминих старших сестер, була непростою: дід працював бухгалтером, співав у церковному хорі, малював картини.

В роки розкуркулення і боротьби з середнім класом їм було непереливки: втратили маєток, звичний уклад життя великої  дружної родини ущент зруйновано. Дівчатка з гіркотою згадували, як голодні пробиралися до власного саду за яблуками. У найману оселю бабуся з дідусем взяли лише найцінніші та найнеобхідніші речі, більшість з яких загубилася в численних переїздах часів війни.

Після смерті дружини Василь Митрофанович довго не одружувався — виховувати дочок йому допомагала няня. На другий шлюб зважився, аж коли Шура пішла до сьомого класу…

Всі дівчата дістали прекрасну освіту: Анна вступила до медінституту (на жаль, незабаром вона вмерла від запалення легенів), сестри обрали педагогічну стезю. Маминими пішла й Мотронина онука, ставши викладачем англійської.

— В університеті щороку проводиться фестиваль художньої самодіяльності «Студентська весна». Виступ нашого факультету проходив під назвою «З любов’ю до України», — розповідає Ірина  Станіславівна. — Було заплановано показ українських народних костюмів — від старовини до сучасності. Одна дівчинка принесла на репетицію вишиване вбрання своєї бабусі — воно було дуже гарне, але виявилося їй безнадійно мале.

І тут мене осінило: адже в мене вдома лежить прекрасне вбрання Мотрони Леонтіївни! Я принесла його, і… костюм сів на студентку, як улитий!

Дівчина в ньому не тільки відкрила показ національної моди, а й співала в одній зі сценок. Уявляєте, старовинний український національний одяг виглядав напрочуд  гармонійно. Він наче ожив, заграв яскравими барвами, надавши виступові особливого колориту.

Після концерту пані Ірина сфотографувалася зі студенткою, вдягненою в бабусине вбрання, — на пам’ять. Їй здавалося, що поруч  стоїть молода Мотрона — темноволоса красуня, співачка і артистка. І бабусі особливо приємно, що її вбрання не просто дбайливо зберігається нащадками, а й дістало шанс «виступити» на сцені, для чого в свій час створювалося…

Фото з архіву Ірини ЗОРЕНКО