Дитячий сад у зимовому лісі

2 недели ago Андрей Богатырёв Комментарии к записи Дитячий сад у зимовому лісі отключены

Ігор СУХОВИЙ

 

В очікуванні справжньої зими, познайомлю з дивовижним створінням. Він є символом хвойного лісу, засипаного снігом, і різдвяній ялинці шишкар точно личитиме!

Ніколи не думав, що це диво можна зустріти в наших краях. Але друзі-орнітологи, які краще знаються на крилатих аборигенах і залітних гостях наших угідь, запевнили: буває! Одні чули і бачили його у Кочережках, інші — у відомому заказнику Волошанська  Дача.

Сплутати з голосом інших пташок цю промову неможливо. І якщо під час зимової прогулянки тишу розріжуть високими нотами «клок-клок» або «клє-клє», уважно подивіться навколо.

Коли зграйка в польоті, її команда постійно перегукується. Пересувається ця братія у просторі теж цікаво. Політ швидкий і часто дугоподібний. А коли він завершується, а літуни дістаються засніжених дерев, то вони враз замовкають.

Внизу,  на сніговому полотні шишкарів помітити зовсім легко. З роками вони істотно відрізняються за статтю, по-науковому це «різко виражений диморфізм». Він має у забарвленні кольори від червоного до малинового, вона — оливкова з переходом на зелене.

Та головне — дзьоб, який є неповторною ознакою. Нижня і верхня його частини в кінці загинаються, перехрещуються і утворюють своєрідні «кусачки», які з головою видають їстівні уподобання птаха.

В Україні всі три види роду: соснового, ялинового і білокрилого називають однаково — «шишкар». Росіяни нарекли цих типових мешканців вічнозелених масивів «клестами». Думки про етимологію назви  різняться: від ручного млина і до забутого слова «клестить», яке означає «стискати».

У випадку з шишкарями, то тут вони ні на кого не тиснуть, але зерня з шишок здобувають  вправно. Саме ця страва і є в них основною взимку. А найбільша дивовижа трапляється у лютому.

Тільки уявіть: мороз, свище лютий вітер, на деревах сніг, а… в гнізді роззявляють дзьобики пташенята! Як це може бути? Все просто: своїх нащадків шишкарі вигодовують тим же насінням хвойних дерев, які так полюбляють самі.

Наловчилися вони будувати і надійні гнізда. У глибині крони хвойних дерев досить затишно, а ще у родинну домівку можна натаскати теплоізоляційний мотлох: пера, хутро тварин, мох… Та і матуся гріє теплими боками.

І ще одна цікава особливість: у маленьких пташенят дзьоби на кусачки не скидаються. Тож батьки запихають їм їжу без проблем!

Соняшники теж підійдуть

Інколи цих типових мешканців тайги називають «північними папугами». Вони теж можуть харчуватися, висячи вниз головою.

Прилітаючи в Україну, птахи інколи залишатися тут, різко змінюючи меню. Тоді й нащадки у них можуть з’явитися не обов’язково зимою. Пара шишкарів, яка оселилася в лісі, може вподобати сусідні поля соняшників.  Збудувавши гніздо, додаватимуть до харчування нащадків подрібнене насіння. Але до соняшників охочі багато птахів, тому не слід звинувачувати саме шишкарів у раптовій кризі олійних культур.

Ще їх називають «святими пташками». Померлі шишкарі не тліють протягом десятиріч. Це наслідок постійного споживання смолистих речовин, які сприяють перетворенню їх на мумії.

Презирство до аеродинаміки

Озираючись на минулий 2017-й, почав згадувати, чим він мені запам’ятався, як ведучому рубрики «Диво поруч»? Так, було багато вражень, якими я ділився з читачами. Окремо б виділив побаченого орлана-білохвоста неподалік Самарського лісу, проте то була не перша моя зустріч з королем пташиного світу Придніпров’я.

Тому поділюся враженням ще сильнішим. Як не дивно, подію я спостерігав з власної лоджії на Червоному Камені. Сталася вона у неділю, 19 листопада.  Цей день запам’ятаю, як першу зустріч з величним соколом, якого вперше побачив на волі. І головне, де?! На кордоні Діївки, в районі високовольтної мережі, яка прямує у бік Західного…

Мабуть, таки живу на маршруті хижих птахів через Дніпро. До іншого крилатого набору звик. Мандри великих яструбів або канюків у місто і назад відслідковую з лоджії часто і з піднесенням. Ось типова картина разом з ранковим горнятком кави: похмурого відтінку силует планером прямує у бік гаю, а як тільки там зникає, одразу стається вибух птахів, які недавно прокинулися!

Якби то був великий сокіл, потенційні жертви так не поводилися. У повітрі в них нема жодного шансу. Піке сокола в повітрі досягає позначки триста кілометрів за годину, а удар такий, що у качки або грака може голова відскочити! Отже, то хижаки, які хапають здобич з гілки, землі… Але у ту пам’ятну неділю відбулося дійство, яке примусило забитися серце!

Похмурого осіннього дня сонце несміливо намагалося протиснутися крізь марево. Все було як завжди, лише потік машин не був таким надокучливим. Граки перестали сваритися за горіхи і зі звичного «кро-кро» перейшли на якесь куряче квоктання…

Я навіть потім радився з метром орнітології Петром Чегоркою, малюючи побачене: «Кілька граків на верхньому майданчику ЛЕП просто втиснулися у залізо і перелякано гомоніли… Над ними знущально накинув коло сірий гострокрилий птах, явно сокіл. Не підсоколик, бо стали б граки того так боятися. Та й розміри володаря неба завбільшки з сіру ворону…»

Невже, сапсан?! Після високохудожнього виконання силуету на папері пан Петро поздоровив: «Він якраз до нас повертається. Що, поводився, як господар становища? Точно, сапсан». Подивившись на світлину, ви теж можете відчути, що і я. Сапсан, після насмішки над граками, за мить ковзнув над дахом багатоповерхівки. Яка ж це була чудова зневага над законами аеродинаміки…

Замість післямови, прийміть дружню пораду. Не перейматеся лише повсякчасними проблемами, піднімайте інколи очі вгору. Небо часом буває непривітне, але там стаються справжні дива.