Наша кухня стала суспільною

2 недели ago Зоря3 Комментарии к записи Наша кухня стала суспільною отключены

Перший український театр – Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка у нинішньому театральному сезоні відзначає своє 100-річчя. До цієї дати шевченківці презентують нові вистави. Одна з них набула неабиякої сили у театральному житті країни

Автор: Наталія Андрющенко

Фото: Максима Сухопара

«Наша кухня» за п’єсою сучасного драматурга Асі Котляр у репертуарному плані – білий птах з кличем, який проймає до глибини душі. Режисер-постановник і музичний оформлювач – Григорій Богомаз-Бабій.

У світлі того, що жанр легкої комедії заполонив репертуарні програми театрів, «драма 80-х і сьогодення» сприймається як виклик. По-перше, це виклик технологічній ері, покоління якого звикло до кліпового мислення. І в таких умовах, мистецтво призвичаюватися, на жаль, сильніше від мистецтва змінювати світ на краще. Дніпровський режисер і педагог Григорій Богомаз-Бабій завжди був поза репертуарної політики театрів, апелюючи до політики моральної. Там, де він – краються системи, розбиваються рамки і народжується якась третя суть.

«Наша кухня» – вистава режисерського театру, глибока, з відголоском, який чуєш ще довго після її перегляду. Автор однойменної п’єси Ася Кутляр живе у Литві, але родом з України, почала писати кілька років тому. Як драматург, жінка представила режисерам складний матеріал, бо в ньому – багато літературного, тобто такого, що дає можливість відчути глибину матеріалу, а який шлях обрати для його реалізації – завдання режисерське. Тож за «Нашу кухню», якщо і беруться, виходить вона у всіх митців різною.

Перш, ніж вийти на сценічний репетиційний період, Григорій Богомаз-Бабій не один місяць вів «кабінетні» розмови з акторками. Їх, з маленькою дівчинкою, четверо, а матеріал – важкий, тож важливо усвідомлювати, який меседж несеш публіці, який внутрішній світ своєї героїні необхідно створити. А мова йде про війну. Точніше, через трилогію жіночих доль відчувається вся трагедія війн.

На спільній кухні дві давні товаришки Цецилія (заслужена артистка України Наталія Тафі) й Марія (заслужена артистка України Неля Ніколаєва) гортають свої історії. Жінки різні за національністю, за своєю культурою, але розуміють одна одну, люблять і прощають. Бо знають ціну ворожнечі й болі самотності.

У Другу світову війну батька і чоловіка Цецилії було розстріляно, а зараз син Марії Олександр стоїть на захисті в Афганістані, донька Еля (Світлана Сушко) вважає вчинок брата нісенітницею та йде за красивим життя до багатого коханця.

У сюжеті вистави серед бідної комунальної кухні з дешевим начинням розкриваються сакральні речі, звертається увага не на бідний побут, а на внутрішній стан жінок, їх велич серед ганчірного життя. Всі війни трагічні для людства, бо втрати множаться і переростають у світову рану. Героїня Марія втрачає сина, який у виставі дивився на неї з портрета очима реального героя Афганської війни, дніпрянина Олександра Стовби. Доньку Елю повернула до реальності жорстокість хтивого чоловіка.

П’єса показує дві війни, скалічені долі й віру, що нове покоління буде виховане на любові, бо ж недаремно Еля пішла вчителювати. Але вистава на цьому не обривається. Режисер-постановник Григорій Богомаз-Бабій додає третю лінію, яка пульсує як шийна артерія, бо мова йде про сьогодення, про наш біль від того, що відбувається на Сході України. На сцені з’являється онука Марії. Ця маленька дівчинка стає провідником через трагедії нашої історії. Її тоненький голос, перебирання ляльками, чистота міркувань викликає бажання зберегти цю красу людської душі. Дівчинка чекає на батька, який бере участь в АТО і читає матері Елі вірша, який написала з цим нестримним відчуттям чекання на чудо.

Маленька акторка Ася Тихоненко написала насправді глибокий, не дитячий вірш сама. Перед публікою читала його як перед рідними. З такою ж відвертістю виходили на сцену всі акторки. Драматична вистава набувала гумористичності, коли колоритна Циля проявляє свій волелюбний характер, який впирається на стриману й акуратну у всьому Марію.

Акторка Наталія Тафі попрацювала над вимовою чудово: її українсько-російська мова з діалектом, який ще можна почути в Одесі, складає половину її образу. А бездоганна українська вчителька, яку грає Неля Ніколаєва, надає виставі нового звучання – міжнаціонального. Вірніше, робить беззвучними слова тих, хто ще роздирає один одному пащеки через мовне питання.

Ці дві жінки – абсолютно різні, але не втратили, а розвинули в собі почуття любові, попри тяжкі втрати. Дві акторки своїми взаєминами і бездоганно втіленими образами тримають увагу протягом усієї вистави без антракту. Світлана Сушко майстерно втілила переміну в характері й настрої Елі: від самовпевненої самозакоханої жінки до люблячої доньки й матері.

Сценографія вистави бідна, бо бідна кухня будинку, який руйнується, і бідне життя героїнь. Але на такому фоні Григорію Богомазу-Бабію вдається якнайкраще ставити глибокі вистави.

Ми сприймаємо сюжет, життя, яке проживають акторки, розуміємо драматизм теми, але кінець вистави – це ще не кінець. Це верхівка, а продовження криється в нас. Саме ми дописуємо цю п’єсу. У такий спосіб Богомаз-Бабій передав режисерське слово своєму глядачеві.