Шахтар з душею художника

  11.10.2017 10:56   -
Загальне

Старі тітчині ікони розбудили у криворожанина Анатолія Безсмольного прихований з дитинства талант

Автор: Ірина Кадченко

Людині непосвяченій його звичайна трикімнатна квартира на перший погляд може здатися… музеєм. Як мінімум, народної творчості, а то й краєзнавчим. Скрізь оригінальні дерев’яні скульптури, предмети побуту українських селян, незвичайні картини, глиняні глечики з сухими букетами степових квітів.

 

Усі ці скарби Анатолій зібрав у селах в родичів або… зробив власними руками. Та головною цінністю своєї домашньої колекції він заслужено вважає кілька старовинних ікон, які зараз займають в квартирі почесне місце, сяючи відреставрованими окладами в обрамленні вишитих рушників.

Важко повірити, що чверть століття тому Анатолій виявив ікони, що стали сімейною реліквією,.. на брудному горищі. Та у дуже жалюгідному стані.

– Ми гостювали у родичів дружини, в маленькому селі під Синельниковим. І з якихось господарських потреб поліз на горище, – згадує Анатолій Іванович. – Нагорі, серед купи мотлоху, раптом побачив суворі лики святих у варварськи розкурочених окладах…

Він поцікавився у господині будинку – тітки своєї дружини – що це за ікони і чи потрібні вони їй. Несподівано дуже захотілося їх відновити, повернути образам початковий урочистий вигляд.

Тітка Женя радо віддала нашому героєві всі ікони. Вона навіть толком не пам’ятала, звідки вони взялися. Лише один образ попросила відреставрувати і повернути – саме ним батьки багато років тому благословили дівчину під вінець.

– Це був початок 90-х, період тотального безгрошів’я та дефіциту. Я працював у шахті прохідником-підривником і жодного стосунку до мистецтва не мав. Але ці «покалічені» ікони щось зачепили в душі, — розповідає Анатолій Безсмольний. — Віз їх додому в переповненому автобусі, у величезному пакеті, перев’язаному мотузкою. Потім потроху почав відновлювати. Звичайно, діяв як аматор, не мав багатьох необхідних навичок. Хоча робота просувалася.

Коли реставрація завершилася й ікони зайняли своє місце в «червоному куточку» вітальні, життя Анатолія Безсмольного змінилося. Він раптово відчув себе художником, згадав, як любив малювати в дитинстві та юності. Тож дістав забуті альбоми, пензлі, напівзасохлі фарби…

– Відновлені ікони немов благословили мене на творчість, дали новий поштовх давньому захопленню малюванням, – каже Анатолій Іванович.

Відтоді геолог за фахом створив кілька десятків картин – пейзажів, портретів, натюрмортів та… абстрактних композицій. У нього неодноразово проходили персональні виставки у криворізькому історико-краєзнавчому музеї. Ім’я народного Старі тітчині ікони розбудили у криворожанина Анатолія Безсмольного прихований з дитинства талант умільця включено до альбому «Видатні люди Криворіжжя». А останнім часом енергійний Анатолій Іванович додатково захопився фотографією.

– Розумієте, не можу байдуже пройти повз щось красиве – корчі незвичайної форми, квітки, що розпустилася, рожевої західної хмари, – ніби вибачається Безсмольний, – Упевнений, що важливу роль у цьому зіграла й моя колишня робота в шахті. Після бруду, гуркоту і темряви, що панують там, починаєш по-новому дивитися на світ, який зустрічає тебе нагорі. І вдвічі, втричі більше цінуєш усі дари життя.

Мабуть, саме це вміння бачити красу в повсякденних речах і наповнило домівку Анатолія Івановича безліччю дивовижних, як для сучасної квартири, предметів. На кухонній полиці – тріснутий, але все ще яскравий розписний горщик, на стіні – колесо від старовинної прядки. На столі – дві гасові лампи: одна вже чиста, блискуча – відреставрована, а друга поки що закопчена, іржава. Чекає своєї черги.

– Довго підбирав ці нікому не потрібні «скарби» у дворах тещі й бабусі, – розповідає Анатолій. – Спочатку всі з мене лише сміялися. Навіть кохана дружина Валентина, з якою ми разом уже сорок років, невдоволено бурчала. Мовляв, навіщо ти цей мотлох додому тягнеш…

Але, виявляється, зараз вона вже змирилася, зрозуміла задум чоловіка. Адже все це – наша історія, наше коріння. Дотик до таких речей дарує відчуття нерозривного зв’язку зі своїм родом та пращурами. Хіба це не найбільша цінність? А ви як думаєте?

Поділитись:

Наступна стаття: