ТОЧКА НА КАРТІ: Петро-Свистунове

11 месяцев ago zorya2017 Комментарии к записи ТОЧКА НА КАРТІ: Петро-Свистунове отключены

Рядки з історії

Петро-Свистунове — хутірець, підпорядкований Військовій сільській раді Солонянського району. Знаходиться на правому березі Дніпра за чотири кілометри від річки. Заснований 1882 року переселенцями з однойменного села на лівобережжі Дніпра з маєтку поміщиків Свистунових, де були важкі умови для життя селянам, колишнім кріпакам. Назва походить від імені Петра Свистунова.

З сайту сільради- територія сучасного хутора, за офіційними даними, становить 7,8 га. Населення — 7 осіб, домогосподарств — 4. Газове опалення має два домогосподарства, водопостачання — централізоване.

Хто ви, пане генерале?

Дворянин і поміщик Катеринославського намісництва Петро Семенович Свистунов (1732—1808) закінчив Сухопутний шляхетний кадетський корпус. Дослужився до генерал-поручика. Кавалер багатьох орденів. Багатий поміщик, він невдовзі після ліквідації Запорозької Січі у 1777 році отримав під рангову дачу в Новомосковському повіті 15 тисяч (!) десятин землі. На ній 1780 року поселив село Петрівку, в майбутньому — Петро-Свистунове.

Тим часом генерал робив кар’єру і в 1779-1782 роках був курським губернатором. Ще за ним у Херсонській губернії значилося 7500 десятин землі. Поміщик мав чин дійсного статського радника, сенатора — здавалося, все добре.

Раптом генерал-аншеф Свистунов потрапляє в опалу при цариці Катерині, але продовжує володіти своїми багатствами. 1806 року, коли вже став існувати Олександрівський повіт, лівобережне село Петро-Свистунове «перейшло» з Новомосковського в Олександрівський повіт і нараховувало 397 кріпаків (нині це село у Вільнянському районі Запорозької області).

Цей нетиповий чиновник був ще й письменником і перекладачем. Його дружиною стала Олександра Єгорівна Неклюєва, народила йому сина Миколу (1770—1815). Син успадкував великі батькові землі. Але мешкав у столиці, був членом Імператорської академії наук, мав придворне звання камергера, а служив членом Мануфактур-колегії.

З Марією Олексіївною Ржевською мали шестеро дітей. Дружина пережила чоловіка на 51 рік. З їхніх дітей син Петро (1803—1889), названий на честь діда, став декабристом. А його старший брат Олексій, навпаки, був успішний служака — дійсний статський радник, камергер… Він одружився і помер у Штутгарті. А його дружина Надія Львівна Салогуб (1815—1903) ще 1899 року володіла лівобережним Петро-Свистуновим. Це при ній сталося переселення колишніх кріпаків у наш нинішній Солонянський район. Їх дочка Софія стала баронесою Корф.

Так в одній родині поєдналися бунтарі й віддані слуги престолу.

У лівобережному селі Петро-Свистунове народився відомий український оперний співак, народний артист СРСР Іван Паторжинський (1896—1960). Там його батько служив псаломщиком у місцевій церкві.

Серед степу широкого

Можна зрозуміти переселенців — вони обрали справді мальовничу місцину. Дорога в напрямку річки Дніпро робить тут різкий спуск у балку, а потім — такий же різкий підйом. Унизу немов поміж гірських пейзажів і притулився хутір Петро-Свистунове. Розташований він на півдорозі поміж Калинівкою і Військовим.

…Нас зустрічає у своєму дворі місцевий житель Дмитро Кашура. 8 листопада йому виповнилося 85. Дмитро Степанович родом з Білорусі, яку залишив вісімнадцятирічним. Останні сорок років живе на хуторі й так зріднився з ним, немов тут і народився. А його рідний кут — у селі Сидорівка Судзіловської сільради Климовичського району Могильовської області.
— Як же ви опинилися тут?
— Моя жінка родом з сусідньої Калинівки. Тож ми й приїхали спершу до Калинівки. А коли дізналися, що на хуторі продається хатина, купили її. Тоді ще я працював на Південмаші.
Дружина третій рік як померла, і дід Дмитро господарює сам. По-хутірському. Кізочка обдарувала його цьогорік двома козенятами. А ще у дворі чотирнадцять курей, дві собаки і кіт — ось і вся компанія.
Ще тримає Степанович три вулики. Колись мав два десятки своїх і десяток чужих. За всіма доглядав, поки дозволяли сили і здоров’я.
— Чим же вас привабив хутір?
— Готувався до виходу на пенсію і ось подумав: чого сидіти в квартирі? Вирішили купити хату і займатися господарством при землі. Дочка хотіла будуватися, заміж вийшла, потім розлучилася. Тепер приїздить сюди онучка з міста.
У Петро-Свистуновому два ставки. Дмитро Степанович рибалив, полюванням займався. Коли був здоровий, за білоруською звичкою не пропускав і грибного сезону. В околицях ростуть печериці, у висадженому лісниками сосняку — маслята. Мріяв збудувати і лазню, як у Білорусі. Щоб попаритися в ній з віничком. Але не встиг…
Свого часу, як білорус, Дмитро Кашура плів кошики і навіть личаки…
«Лапці ходу не даюць
Лыкі попу дастаюць…»
— згадався йому рядок з рідної пісні.
— Зараз принесу вам показати кошика власного виробу, — обіцяє старий. І неквапом вирушає на його пошуки. За кілька хвилин кошикар приносить оригінальної, нетутешньої форми сапетку.
— Як же ви плетете її?
— А просто. Беруться два кільця лози. Потім заплітаєш вуха. І пішов плести… Лозу ріжеш. Колись лози тут у балці росло вдосталь, а тепер перевелася і вона. Як робили кошики в моїй рідній Сидорівці, так і я робив. Цей козуб годиться і для грибів, і бульбу збирати.
На заводі ветеран пропрацював сорок років верстатником. Що спонукало юнака з білоруської глибинки переїхати до Дніпра?
— Тут у мене дядько жив. А потім приїхав другий… У 1950-му приїхав сюди і я. Став на військовий облік. Але позаяк я один син у матері, то мене в селі не чіпали, а потім, як влаштувався на ПМЗ, до армії теж не брали. Батько мій помер, як я мав три роки. Тато прийшов з Першої світової поранений, йому треба було ампутувати ногу нижче коліна. Він не погоджувався. Ось у 1935-му батька й не стало.
У Дніпрі після тримісячного навчання Дмитро став токарем-карусельщиком. Освоїв токарний, строгальний, фрезерний верстати… «Тільки на копірувальному і на шліфувальному не працював, — додає ветеран. — Цеху мого вже немає…»

По сусідству з мисливським господарством

Мисливські угіддя займають 1000 гектарів. Першим єгерем у тутешньому Калинівському мисливському господарстві був Попов. Він агітував хуторян іти працювати в господарство.

— Я з місяць там попрацював, потім начальник запропонував оформлятися. Біля другого зі ставків збиралися зводити будиночки, провели туди й світло. Але далі справа не пішла, — згадує Дмитро Степанович.

У вольєрах єгері розводили диких кабанів. Мисливське господарство — місцева родзинка.

…Фотографуємося на згадку. Прощаємося з хутором. Навпроти хати, через дорогу, з-під лоба поглядає на нас виритий в горі білоруський погріб, який нагадує землянку.

Хутірець, попрощавшись з коротким днем, поринає у зимовий сон.

Дорогою нас наздоганяють поетичні рядки Ліни Костенко:
Ідуть мої супутники тополі.

Лежать мої сучасники — сніги…
Микола ЧАБАН

Солонянський район
Житель Петро-Свистунового — 85-річний Дмитро Степанович Кашура.

До теми

Декабрист Петро Свистунов

Він був старший син у родині старовинного дворянського роду. У 1823 році Петро випущений з камер-пажів корнетом у Кавалергардський полк. Був членом петербурзької осередку Південного товариства (1823), брав участь в діяльності Північного товариства. Арештований в Москві в ніч на 21 грудня 1825 року, через кілька днів доставлений в Петропавловську фортецю з наказом «посадити в Олексіївський равелін, давши папір і утримуючи строго, але забезпечуючи усім, що забажає, тобто чаєм».

У червні 1826-го Петро намагався покінчити життя самогубством. А вже в липні він засуджений до каторги на 20 років, незабаром термін скорочений до 15 років. 18 січня 1827-го відправлений з Петропавловської фортеці до Сибіру. 3 березня доставлений в Читинський острог. У вересні 1830-го прибув в Петровський завод. Через два роки термін скорочений до 10 років. Згідно з указом 14 грудня 1835 Петру дозволили поселення в с. Ідінське (Кам’янці) Іркутської губернії.

За клопотанням чоловіка сестри генерал-майора графа Бальмена 17 серпня 1837-го дозволено перевести Свистунова в м. Курган Тобольської губернії, він купив у Кургані будинок, що належав декабристу М. А. Назимову. У Кургані багато уваги приділяв ботанічним екскурсіям, збирав гербарій. Читав книжки, які отримував від рідних, займався музикою, чудово грав на віолончелі, співав, сам писав музику. Виявляв увагу і любов до шкільної справи, дарував Курганському повітовому училищу книги, журнали, атласи.

У 1841 році Петру дозволено вступити на службу. 1842-го Петро Миколайович приїздив на декілька днів до Кургана, щоб повінчатися з 16-річною Тетяною Неугодниковою, прийомною дочкою колишнього курганського земського справника А. І. Дуранова.

За амністією 26 серпня 1856 роки йому і дітям, народженим після вироку, даровані права спадкового дворянства. Навесні наступного року він прибув з сім’єю до Москви, за тиждень виїхав до Калуги. 1 квітня 1857 року йому височайше дозволено виїхати за кордон на 6 тижнів для побачення з матір’ю (мати помре в Парижі). Від брата дістав частину батьківської спадщини — маєток у Калузькій губернії. 1860 року йому дозволено перебування в столицях, але під наглядом. Викладав французьку літературу в калузькій жіночій гімназії. У 1863—1889 рр. Свистунов жив у Москві, де й помер. Похований в Ново-Олексіївському монастирі (в 1929 році прах перенесено в некрополь Донського монастиря).