Мої шляхи не ваші…

2 года ago zorya2017 Комментарии к записи Мої шляхи не ваші… отключены

 

Скоро відзначатимемо свято Різдва Христового. Будемо шукати на зимовому небі першу зірку, яка сповістить про велику радість і надію. Чимало земляків замисляться над вічними питаннями. І буде серед них таке: чому Божий промисел такий неквапливий у вирішенні багатьох наших проблем?

Друга зустріч міжконфесійного проекту «Сходи» у єпархіальному управлінні УПЦ Київського патріархату була присвячена щемливій темі «Чи важлива сьогодні історична пам’ять?» До розмови я запросив заступника голови Дніпровської облради Мгера Куюмчяна. Запросив не через посаду, а під враженням його виступу на вшануванні загиблих під Іловайськом на Краснопільському цвинтарі. Буває мить, коли українську мову не можна замінити іншою, а особливо мовою тих, хто вбивав наших героїв. Я вдячний, бо Мгер Санасарович, який народився у Вірменії, знову не вдався до традиційних посилань, що живемо і працюємо у мультинаціональному Дніпрі…

Мгер Куюмчян: «Дякую за запрошення до важливої розмови. Тема цікава і актуальна. Перебуваючи серед священиків, спробую теж приєднатися до міркувань над Промислом Божим у історичному вимірі. Саме жертва Ісуса Христа стала і залишилися прикладом для наступних поколінь. І далі бачимо, коли земні люди обирають шлях любові до ближнього та жертвують собою, щоб інші мали гідну долю. Байрон, який був визнаним світом майстром слова, але пішов на війну далеко від кордонів рідної Британії, щоб загинути за свободу Греції і її народу. Цей геній світової літератури віддав належне у своїй поемі і визначній постаті у довгій боротьбі за українську незалежність Івану Мазепі. Я вбачаю такі збіги не випадковими, а цілком прийнятними у нашій розмові. Той же Мазепа подолав звивистий шлях від двору польського короля і до кінця боровся за державну самостійність України. Саме у таких випадках люди керуються поривом безсмертної душі. Так, захищаючи Вірменію, загинув на початку 2016-го Віктор Юзихович, чий дід був українцем. Так обірвалося життя на київському Майдані героя Революції Гідності Сергія Нігояна… А мета живих і вдячних — побудувати в Україні суспільство заможних і просвітлених людей, таких, якими хотів нас бачити Творець».
Олег Ростовцев (член правління єврейської громади Дніпра): «Мне кажется это очень важная тема, и мы говорим сейчас не о прошлом, мы говорим о будущем. Ни наша боль, ни наша гордость за прошлое не являются тем, в чем мы хотим жить. Промысел Божий зовет к одному: мы должны молить Всевышнего на разных языках, чтобы он дал будущее для наших детей. Для евреев это очень важно, наша общая судьба здесь, в Украине. А те, кто хочет и имеет право думать иначе, должен просто определиться»

Протоиерей Константин Дробитько (УПЦ): «Ни один вопрос не бывает таким болезненным, как о путях и формулах национального возрождения. В нашей истории было и советское время, но сейчас его демонизируют. Но тогда было время солидарности. Новые памятники часто противоречат прежним ценностным ориентирам. Однако разрушить до конца все корни невозможно…».
Саме про виховну цінність радянської епохи і її вплив на сьогодення. На місцевому телебаченні вийшов сюжет, де пристойно вдягнена жінка говорить: «Я не проти Нігояна, але навіщо перейменували проспект, Калінін же був такий хороший…» Дійсно, серед кремлівських безбожників Михайло Калінін грав роль доброго старости, який розвішував нагороди і здавався такою «хорошою» людиною, яку важко забути і досі. І буде дуже прикро дізнатися, що більшовики-поплічники позаочі ласкаво називали Калініна «цапом». Проте це, так би мовити, їх стиль і корпоративна культура. Але ж відома і загальна для більшості спільників у боротьбі «за щастя народу» обставина, коли дружину Калініна запроторили до таборів… Чоловік довго благав, щоб її визволили, але Берія не звертав уваги, а Йосип Віссаріонович і поготів. Коли ж вона вже була на вільному поселенні, Калінін поїхав побачитись, і це залишилось в його спогадах. Він дістався, побачив через паркан стару і змарнілу жінку… І, як пише сам, не зміг до неї наблизитись, а просто втік.

Так якою ж людиною був Калінін, навіть у звичайному людському вимірі, що за ним тужать і досі?! І після цього ще є потреба говорити про «переписування» історії? Саме у цьому і полягає промисел Божий, щоб дізнатися правду про створених кумирів…
Мгер Куюмчян: «Хочу визнати полемічною і так звану солідарність радянського часу… Вважаю, це не просто обмовка чи помилка. Це дуже небезпечна річ. Радянське минуле — важка хвороба і тавро, яке й досі носять наші люди. Насправді ж ніякої солідарності за часи того режиму не було. Оцінки історії міняються під впливом нових подій і відкритих джерел. 25 років тому ми розпочали вихід з рабства. І тільки нині кожна громада формує власну історичну пам’ять і додає її до загальної. Це і є правильний шлях у майбутнє, а вигадки про щасливе радянське минуле — дорога до безодні.»

Олег Ростовцев: «… Тоже очень зацепила фраза про советскую солидарность. Что такое советская солидарность?! Это когда жгли храмы, хранили в церквях сено и устраивали там конюшни… Говорить о такой солидарности сегодня, то же самое, что говорить, например, о воровской благодетели».

Константин Дробитько: « Меня не так поняли… Конечно, были гонения, каждая религиозная организация и каждая церковь страдали неимоверно. Подразумевалось, что мы с вами в рядах советского общества были едины в каких-то одних целях, порывах. Пусть эти цели были неправильными, но лозунги звали к единству, например: «15 республик — 15 сестер». Конечно, никто не призывает вернуть ленинизм, сталинизм, приоритеты того строя…»

Протієрей Дмитро Поворотний (УПЦ Київського патріархату): «Дуже слушна думка про пам’ять, яка будує майбутнє. Історична спадщина існує для чого? Щоб робити з фактів висновки. Я думаю найкращу солідарність ми можемо знайти у Божому слові, а не в різних тимчасово результативних імперіях, як римська або радянська… Вони мали певні результати, але нищили особистість, спотворювали мораль. Сталін не раз говорив: «Баби еще нарожают…» Це дуже суперечить позиції Бога, який створив небо і землю і хоче нас всіх об’єднати. І жодна з релігій інакшого Бога не проповідує, окрім єдиного для всіх. Дія промислу Божого незмінна для різних часів: він попускає, дає нам спопробувати. У переліку політичних формацій теж було різне: ти хочеш комунізму, та на тобі, живи, тільки будеш пожинати, що посіяв. Тобі подобається ідея нацизму? Я тобі не заважатиму, не спущу сірку з неба і потопом не заллю… Так само і з ідеєю «русского мира». Ми всім суспільством повинні зрозуміти, що це за ідея. І найперше, чому вона привела до України війну».

Константин Дробитько: «Я хотел вернуться к Божьему промыслу. Не так давно был праздник иконы Божией Матери «Знамение». В 1170 году Андрей Боголюбский с такой фамилией: Бога любящий, но она ему не помешала со своими войсками напасть на Новгород…»
Дмитро Поворотний: «На Київ, до речі, теж…»

Константин Дробитько: «…В основе — некрасивое событие. В результате такой агрессии, знаем, что произошло. Епископ вынес из храма икону, и в нее попала стрела. По воле Божьего промысла икона начала кровоточить, и вскоре напавшие ушли восвояси. Этот пример показателен: брат не должен идти на брата».

Мгер Куюмчян: « Є таке чудове українське прислів’я «У кожного брата своя хата». Неможливо домогтися, і навіть церква не зможе, щоб якусь групу людей або етнос об’єднувало лише спільне історичне минуле. Об’єднувати штучно взагалі не можна, особливо на шкоду світосприйняттю окремого народу. Я, наприклад, люблю Україну і роблю для неї, усе що можу. Не тому, що мене хтось змушує, мені це до душі».
Дмитро Поворотний: «Коли Бог створив світ, усім закортіло жити у власній людській історії. Проте віруюча людина живе в просторі священної історії, як вона викладена у Біблії. Є і неписана історія, яка називається священним переданням. Чому священним? Бо загальна історія — це дати та події, які кожен може трактувати, як заманеться. А священна історія дає розуміння Божого промислу… Це постійна і блага дія Бога, яка керує людством, кожною особистістю і приводить до спасіння. І навпаки, ця Вища воля чітко вказує, що є поганим і ніколи не стане гарним. Усім, а особливо тим, хто надто поспішає з висновками або багато про себе уявив поза вірою, нагадаю слова Господа «Мої думки — не ваші думки, мої шляхи не ваші…»

Ігор СУХОВИЙ