Кузня революцій і диктатур

2 недели ago zorya2017 Комментарии к записи Кузня революцій і диктатур отключены

70 років тому в радянських вузах почали навчатися перші іноземні студенти. Наприкінці 1940-х ейфорія від спільної перемоги над фашизмом згасла – між колишніми союзниками не на жарт розгорілася «холодна війна». СРСР довелося шукати та плекати нових соратників. І не лише на ближню,а й на майбутню перспективи. Ось чому навчання іноземних студентів отримало пріоритет у державної політики…

Кремлівське керівництво усвідомило, що у війні ідеологій і боротьбі за сфери впливів у світі перемогти зможе лише той, хто поставить під контроль якомога більше регіонів планети. І вирішити це можна, поміж інших шляхів, підготовкою національних кадрів. Розрахунок був досить простий: з прекрасною освітою легше просуватися в соціальній і політичній ієрархіях своїх країн, займати там вищі державні пости. А потім свідомо віддати свої держави під вплив того, хто їх навчав і панькав.

Про те, наскільки важливо для керманичів держави було без передиху «кувати кадри» для братніх народів, красномовно свідчать цифри. Якщо
на початку 1950-х у 10 містах країни навчалися 5,9 тисячі іноземців, то до 1990 року, що передував розвалу СРСР, їх число сягнуло 126,5 тисячі (третій показник після США і Франції, у яких теж були свої «кузні»). І навчалися вони вже у 120 містах. Усього ж із 1949 по 1991 роки у радянських вузах освіту отримали понад півмільйона представників 150 країн.

До речі, в Союзі готували переважно інженерно-технічні кадри, такі спеціальності опановували 53% іноземних студентів. Решта — лікарі, фахівці сільськогосподарської сфери та майбутні політики.

Головними містами підготовки кадрів д ля країн другого і третього світу стали Москва, Ленінград і Київ. Найпрестиж-нішим вважалося навчання в Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби, заснованому в 1960 році.

Зрозуміло, що першочергово готувалися кадри для держав Варшавського блоку, який СРСР тримав під повним контролем. Однак не тільки д ля них. Не випали з поля впливу і країни Африки, Азії та Близького Сходу. Наприклад, азійські студенти складали 27% всіх іноземців. Це — другий показник після східноєвропейських і балканських країн з показником 33,2%. Вузівці з Близького Сходу та з Північної Африки становили понад 12%. Після них йшли майбутні диктатори Латинської Америки (11,8%).

Рівень, на який зміг поширити свій геополітичний вплив СРСР, можна оцінити, назвавши лише кілька імен випускників наших вузів. Серед них — глава Палестинської національної адміністрації Махмуд Аббас, колишній аспірант Університету дружби народів. Цей же заклад закінчив і президент Гондурасу в 2010—2014 роках Порфіріо Лобо. Президент Румунії в 1990—1996 і 2000—2004 роках Іон Ілієску навчався в
Московському енергетичному інституті. Президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш був випускником Азербайджанського інституту нафти і хімії. Список можна було б продовжувати, але не варто перевантажуватися статистикою. Досить лише сказати, що СРСР підготував чимало відомих президентів і революціонерів.

А в яких умовах гризли граніт науки іноземні студенти? Зрозуміло, що вони перебували у привілейованому становищі, і їхнє життя суттєво відрізнялося від життя звичайних радянських студентів зі «стипу-хою» у 40 рублів.

Почнемо з того, що існувало дві категорії іноземних студентів. Перша: поза конкурсом навчався син якогось африканського короля або близькосхідного шейха, який був на повному забезпеченні своєї держави або сім’ї. Друга (найбільш поширена): Союз пропонував тій чи іншій країні послуги у під готовці для неї майбутніх кадрів наукової, технічної, медичної або економічної еліти.

Спочатку абітурієнтів відбирала влада рідної країни.

Зрозуміло, що в цьому разі потрібно було мати як мінімум шкільну освіту (д ля Африки такий критерій значно звужував коло кандидатів). Після цього кожен із претендентів проходив прискіпливу співбесіду в представництві СРСР.

Нарешті «другокатегорій-них» щасливчиків відбирали. І для них відразу наставав справжній комунізм, якого, до речі, так і не дочекалися радянські люди. Адже Союз брав на себе абсолютно всі витрати на навчання і проживання кожного студента. Іноземців забезпечували авіаквитками, житлом у комфортних гуртожитках, харчуванням, теплим одягом — усім необхідним д ля навчання.

Радянські чиновники, які відповідали за процес відбору і подальшого навчання іноземців, всерйоз вважали, що їх підопічні на власному досвіді переконаються — радянські люди живуть, яку Бога за пазухою. Що і є незаперечним доказом переваги комуністичної ідеології над капіталістичною… Дехто з випускників й справді у це повірив і вертався на батьківщину каламутити власний народ революціями та проливати його кров.

♦ ♦ ♦

Залишається додати, що розпад СРСР призвів до різкого скорочення числа іноземних студентів. Однак менш ніж за десятиліття їх стало більшати. І ця тенденція триває — зараз здобуття освіти в сучасній Україні стає все більш і більш престижним.

Сьогодні іноземні громадяни мають змогу навчатися у більш ніж 240 наших вищих навчальних закладів. Щорічно до навчання запрошуються студенти з-понад 150 країн світу, і їх кількість сьогодні перевищує 66 тисяч. У першу десятку за чисельністю іноземних вузівців в Україні входять Індія, Азербайджан, Марокко, Туркменистан, Нігерія, Грузія, Йорданія, Єгипет, Туреччина та Узбекистан.

Не пасе задніх і Дніпропетровщина. Сьогодні у її 15 вищих навчальних закладах, як повідомили в департаменті освіти і науки облдержадміністрації, освіту здобувають близько 1200 іноземних студентів. Зокрема, 40 представників 12 країн світу навчаються у Дніпровському аграрно-економічному державному університеті.

Але про революції вони вже давно не мріють…

О. ЯСНІЙ